Глава 9. Артем у пристановищі тіней

Ближче до вечора того самого дня, коли Костю картали в кабінеті завуча, Артем Криницький крокував у променях стомленого багряного сонця в напрямку селища Коновцеве, що примикало до міської околиці.

Переступивши через рейки, він минув глуху тінь під мостом і невдовзі вступив у похмурий світ чорних металевих гаражів. Місце було занедбаним і непривітним: тут у густих кущах ліниво дрімали бродячі пси, а на проржавілих дахах грілися поодинокі коти, проводжаючи перехожого круглими, сонними очима.

Артем швидко пройшов повз той самий пустир, де хулігани мучили Костю та його молодшого брата Мишка, й рушив далі дорогою, густо всипаною гравієм. Нарешті він рішуче зупинився й гучно постукав кулаком у металеві двері крайнього гаража, за яким, з-за дерев виднілася сіра п’ятиповерхівка.

За хвилину важка стулка воріт прочинилася зі ржавим скрипом, і в отворі показався бородатий чоловік, невдоволено мружачись на вечірнє світло. Та щойно він упізнав гостя, як його обличчя змінилося.

— Артемко! Якими вітрами в наше лігво?...

Вони обмінялися міцним, радісним рукостисканням.

Всередині панував напівморок. При тьмяному світлі самотньої лампи вгадувалися громіздкі частини розібраного легкового автомобіля.

 — Давненько тебе не було в наших краях, — пробасив господар.

Цей зарослий густою бородою тип з лукавими жвавими очима всівся за верстак, на якому лежав розкурочений радіоприймач, демонструючи свої різнокольорові нутрощі.

— Та поки до вас сюди дійдеш — ніби в світ тіней спускаєшся. Як там було в Данте Аліг’єрі? — спитав Артем, присідаючи на запропонований кривоногий стілець.

 — Лімб, — зі знанням справи нагадав господар. — Перший круг пекла. Місце для тих, хто приречений на вічну, тиху скорботу…

— Точно. Світ «добродійних нехристиян», — усміхнувся Артем, а тоді кивнув на верстак.

— А ти що, Фреде? Все чаклуєш над залізяччям?

Він із сумнівом оглянув розкидані деталі приймача, щиро не розуміючи, чи можливо взагалі колись повернути цей брухт до життя.

 — Ну, а як же інакше? — Фред дбайливо взяв у руки паяльник. — На хліб із маслом якось треба заробляти.

 — І на добре вино теж, — розуміюче всміхнувся Артем.

— Одне одному зовсім не заважає. Якщо є спиртне — має бути й добра закуска, — філософськи розвів руками Альфред.

— І як же в тебе вистачає терпіння? Зможеш повернути його до життя? — Артем знову кивнув на розкидані деталі радіоприймача.

 — А чому ні? От підремонтую деякі дрібниці й за пару годин складу цей конструктор. Слухай, брате, а як там із моїм давнім проханням? — лукаво підморгнув Альфред, відклавши інструменти.

 — Та я, власне, саме заради цього й до тебе завітав.

Артем розстебнув куртку, розкрив сумку й дістав важкий згорток, ретельно загорнутий у вчорашню газету. Фред поспіхом розгорнув папір, і його очі - намистинки радісно блиснули.

— О-о, Пастернак! «Доктор Живаго». Ну, Артеме, за це тобі окрема, людська подяка!

 Він бережно, з благоговінням перегорнув сторінки.

— Чудово… Слухай, а як там щодо Булгакова? Пам’ятаєш, ми говорили?

— Буде тобі з часом і Булгаков, — твердо пообіцяв Артем.

— Клас, брате, просто вищий клас! — вигукнув задоволений Фред і акуратно сховав пакунок під верстак.

 — Та, до речі, як там магнітофон? Працює?

 — Чудово… крутить… Жодних претензій не маю, — усміхаючись відповів Артем.

Вони ще трохи поговорили — про те й се, ділячись міськими новинами та чутками.

— То, може, дістану?.. Роздавимо по одній за зустріч, — змовницьки запропонував Фред.

— Ні, Фреде, дякую, іншим разом! — Артем рішуче виставив долоню, зупиняючи господаря гаража.

Він помовчав, а тоді ніби між іншим спитав:

 — Слухай, тут у твоєму районі, чув, місцева босота розійшлася не на жарт … Ну, там, Хват якийсь та його дружки…

Фред миттєво перестав усміхатися й насупився.

— Та є такі. А що? Щось конкретно на них?

— Та ось одного мого знайомого пацана днями обчистили, — посерйознішав Артем. — На гоп-стоп взяли і самого хлопця, і молодшого братика. Зовсім перебирають міру…

Фред невдоволено похитав головою й прицмокнув язиком:

— Ай-я-яй… Некрасиво. А що саме взяли-то?

— Та так, по дрібницях, кишені витрусили. Але серед усього іншого в хлопця зник один колекційний ножик. Складаний, з оленями, там гравірування… Оце вже зовсім недобре. Треба б повернути річ законному власникові.

— Недобре, звісно, — задумливо промовив Фред, постукуючи пальцями по столу. — Чув я про це… Гаразд, я їх приструню. І з цією справою розберуся, не хвилюйся.

— Та не треба, Фреде, не втручайся, — м’яко перебив його Артем. — Я сам із ними побалакаю. Ти мені краще просто скажи, де мені їх зараз знайти…

***