Глава 8. Звинувачення (1973)

Наступного дня, прийшовши до школи, Костя звично попрямував до гурту хлопчаків у коридорі й став усім по черзі тиснути руки. Дубочкову він руки не простягнув — після вчорашнього було надто гидко. Це, звісно, не лишилося непоміченим для хлопців.

— Що, посварилися, чуваки? — запитав Чередниченко, кремезний хлопець, колишній староста класу.

Костя невизначено махнув рукою, показуючи всім виглядом, що не хоче ворушити цю тему. Щоб перевести розмову, він уже збирався ввернути якийсь свіжий анекдот, та Дуб раптом зухвало заговорив сам:

 — А класно я вчора Костяна та його маманю мало не нагрів рублів на триста!

Хлопці навколо загомоніли, наперебій вигукуючи запитання, а Костя лише невдоволено насупився, відчуваючи, як усередині закипає глуха злість.

— Уявляєте? — заливався Дуб. — Ха-ха! Я діяв як справжній домушник. Вскрив домашній сейф…

Усі тут же перевели погляд на Костю: мовляв, нічого собі, у тебе що, сейф удома? Оце круто!

Костя мовчав, відчуваючи, як фарба заливає обличчя, і повільно багровів від обурення.

Тим часом Дубочков, уловивши увагу публіки, продовжував входити у смак: — Коротше, вилучив звідти кругленьку суму. Подумав, куди б надійніше сховати, ну й сунув ось у цю кишеню…

Він хвастливо продемонстрував хлопцям свій засмальцьований, давно не чищений піджак.

— А в мене тут кишеня з діркою під підкладку, розумієте? Тому грошики перекочували глибоко-глибоко, фіг знайдеш…

І він всміхнувся «кінською» усмішкою на всі зуби.

— Костян якось просік. Прибіг у кімнату, нюні розпустив: «Сергійку, віддай, будь ласка! Від мами влетить, вона мене вб’є!» Почав навіть обшукувати мене, уявляєте? Ну, чисто мільтон на чергуванні. Ладно, я людина добра, пожалів його, повернув здобич. Але там одна п’ятірка все ж таки лишилася. Завалилася в саму глибину підкладки, навіть не шелестіла…

Дубочков ще щось говорив, продовжуючи кривитися нахабною посмішкою, але Костя його вже не слухав. Перед очима раптом із пекучою ясністю постав учорашній вечір: стомлена після зміни мама тихо питає тата про ті нещасні п’ять рублів і все намагається згадати, де ж вона їх загубила чи витратила…

Усередині в Кості ніби зірвало якусь пружину. В один глухий, лютий стрибок він подолав відстань й з розмаху вдарив Дубочкова в обличчя. Кулак миттю пронизала гостра біль, кісточки пальців почервоніли.

Дуб відлетів назад і гепнувся на підлогу, а коли підвівся — по його підборіддю вже розмазувалася яскрава кров із розбитого носа.

 — Ти що робиш, д-дурню? Ти чого?! — верещав він.

Потім піднявся, спробував кинутися на Костю, але Чередниченко зорієнтувався швидше за всіх і мертвою хваткою згріб Дуба у свої ведмежі обійми.

У ту ж мить із дверей класу вискочила вчителька. У коридорі здійнявся неймовірний галас.

Усе закінчилося тим, що схлипуючого Дубочкова під руки повели до медпункту, а Костю, насупленого й стискаючого забитий кулак, під конвоєм відправили до завуча.

***

Костя повільно плентався вулицями. Образливі сльози пекли очі, дихання перехоплювало, а горло стискав тугий, гіркий клубок.

До уроків його сьогодні більше не допустили, суворо наказали без батьків до школи не повертатися. Але до батька на завод крізь прохідну йому було ніяк не пройти. Залишалося одне — до мами в поліклініку, де якраз тривав її денний прийом…

Лише тепер, у цьому вимушеному самотинні, він почав по-справжньому помічати навколишній світ, який раніше в одвічній шкільній метушні просто пробігав повз нього.

Осінь стояла напрочуд лагідна. Місто було розфарбоване найтеплішими, затишними барвами…У скверику, крізь який пролягав його шлях, плавно й безшелесно опадало сухе листя, слухняне легкому подиху свіжого вітерця.

Як же він раніше не помічав усього цього? Адже світ довкола такий чудовий! Світ прекрасний — а от в нього на душі справжнє горе.

Ніколи раніше його не виганяли зі школи, до поведінки вчителі взагалі ніколи не мали претензій, а тут… Це перше в житті вигнання здавалося чимось непоправним, страшним — як найперша в житті двійка. А головне — за що?! Адже він врізав тому мерзотнику Дубочкову по совісті, по самій чистій справедливості!

Костя з досадою кинув ранець на дерев’яну лавку й сам сів, безсило закинувши голову назад. Велике небо над ним ніби наблизилося: сьогодні воно було прозорим, пронизливо, яскраво‑синім… Осіннє сонце стояло низько, і його світло здавалося м’яким, розсіяним і по‑особливому «золотим».

Раптові негучні клацання й м’який, заколисливий гомін відволікли його від гірких думок. Праворуч, просто зі стовбура старого тополя, миготячи пухнастим рудим хвостом, спускалася білка. Якийсь високий хлопець у чорній куртці обережно ходив колами неподалік, раз у раз піднімаючи до обличчя фотоапарат. У м’яких кросівках він ступав по опалому листю майже зовсім безшелесно, намагаючись не сполохати звірятко.

Костя заворожено спостерігав, як незнайомець годує спритну білку. Вона довірливо йшла на контакт: швидко хапала запропонований горіх передніми лапками, присідала на задні, картинно підіймаючи пухнастий хвіст, і підносила ласощі просто до мордочки.