Глава 7. Зрада (1973)

Серед руїн занедбаного бетонного заводу хлопчаки грали у війну. Розвалені корпуси цехів, темні підземелля й величезні металеві башти з іржавими драбинами слугували ідеальними об’єктами для тактичних маневрів.

У густих лопухах, глибоких канавах і за подряпаними уламками стін надійно ховалися «німці». Вони влаштовували раптові засідки, люто атакували «наших», і тим доводилося раз у раз відбиватися. Тріщали автомати на батарейках, із сухим ляскотом клацали пістони в пістолетах, а в найрішучіші миті в хід ішли пластмасові кинджали й саморобні дерев’яні шаблі.

Сьогодні становище було складним. «Патрони» закінчувалися. Командир Костя Вежевський втратив одного бійця пораненим, а його помічника «вбили». Троє «німців» притисли його до цегляної стіни підвалу, де він ховався. Промені ліхтариків сліпили обличчя.

— Здавайся, проклята потворо! Ти можеш лишитися живим, якщо висловиш відданість нашому «фюреру»!

 — Не здамся! Забирайтеся з нашої землі, виродки!

— Ах так!

«Німці» почали завдавати ударів. Звісно, кулаки й приклади не торкалися тіла Кості, але він був змушений стискатися й здригатися, кривлячись, наче від справжнього болю.

І раптом по запилених сходах хтось влетів у підвал.

— Та‑та‑та! — заторохтів він із автомата. — Падайте, ви вбиті!

Не очікувавши такого нападу, «німці» слухняно попадали на підлогу. Одного з них, утім, узяли в полон.

Костя гаряче дякував своєму рятівникові Сергію Дубочкову — тим більше, що той теж був «своїм».

Проголосивши перемогу й скріпивши її договором на аркуші лопуха, хлопці зійшлися біля вогнища. Відкрили дві бляшанки «Кільки в томаті», розклали хліб.

Тут, біля багряно‑жовтого полум’я, усе здавалося неймовірно смачним. Хлопчаки уплітали нехитру вечерю, бурхливо обговорюючи минулий бій і підраховуючи втрати.

Жуючи хліб із шматочком рибки, Костя тихо мовив:

 — Друзі, а невже ми всі колись помремо? От у мене не так давно був апендицит. Виявляється, я перебував на межі смерті. Ледь вижив.

— Ну ти й живучий, — кинув один із хлопців, порпаючись палицею в золі й витягуючи обвуглену картоплину.

— Авжеж помремо! — вигукнув Сергій Дубочков. — Усі люди старіють і помирають. А є й такі, що й до старості не доживають — помирають…

Костя замислився.

— Але ж зараз будується… ну… нове суспільство. Суспільство майбутнього. Усі будуть рівні. Наука розвинеться.

 — Це якщо побудуємо, — захихотів один із хлопчаків, дрібний і худорлявий. Обпікаючись, він перекидав гарячу картоплину з однієї потемнілої долоні на іншу. Зішкрібши нігтем частину обвугленої шкірки, він посипав картоплю крупною сіллю.

— Я думаю так, — втрутився Ярослав. Він ретельно витер руки хустинкою й витяг із кишені зім’яту цигарку. Як завжди, він «тягнув» їх у свого батька. Ярослав чиркнув сірником. Курив, не затягуючись.

 — Думаю, — провадив він далі, — що в майбутньому наука піде далеко, тут Костик має рацію. І винайдуть такі пігулки, від яких люди житимуть вічно. Якось так…

Костя згадав про безсмертних, але глибоко нещасних «струльдбругів», про яких читав у Свіфта, та вирішив змовчати. Не хотів псувати таку оптимістичну ноту.

***

Того року Костя міцно заприятелював із Сергієм Дубочковим. Той якраз перейшов до їхнього п’ятого «А» класу й одразу став своїм — веселим, винахідливим, відчайдушно компанійським. Сергійко був зовсім білявим, із рідкими веснянками на носі та задирливим чубчиком, який лихо стирчав угору й не хотів пригладжуватися, навіть якщо його навмисне змочити водою. Його розкуйовджена маківка ставала приводом для добродушних жартів хлопців:

— Тобі що, корова волосся лизнула?

— Ні, — серйозно мовив Дубочков і раптом розсміявся своєю широкою, аж до вух, усмішкою: — Це в мене… антена. Зв’язок із космосом.

Він узагалі ніколи не занепадав духом. А от учився Дубочков відчайдушно погано. Двійки сипалися на нього, мов із рогу достатку. Саме тому Сергія й прикріпили до Кості Вежевського — щоб той допоміг підтягнутися бодай із основних предметів.

Відтоді хлопці сиділи за однією партою, разом поверталися зі школи, разом робили уроки. Та далеко не відразу Костя зрозумів, що цей веселий хлопчина, з яким він проводив увесь свій час, насправді — постать темна й підступна.

Спершу ж Дуб — так часто називали Сергія однокласники — здавався невинним ягнятком. Під час однієї з прогулянок він запросив до себе в гості. Жив Дубочков удвох із матір’ю, яка працювала на фабриці прибиральницею. Про батька оголошували туманно — мовляв, сидить за крадіжку по «п’яній справі». Грошей у них ніколи не водилося. Мати поставила на стіл для частування якийсь несмачний, прісний суп із ріжками. Після цього Костя став розуміти, чому Сергій завжди ходить таким голодним.

Згодом вони завели тверде правило: робити уроки разом. Оскільки Костя жив зовсім поруч зі школою — зазвичай ішли до нього. Сергій із неприхованим захватом розглядав благоустроєну двокімнатну квартиру Вежевських. Адже сам він із матір’ю й близько не мав таких умов.