Глава 6. Між життям і смертю (1973)

Наступного дня після пам’ятної мандрівки до Долини Упалих Зірок Костя пішов до школи, наче нічого й не сталося. Від батьків він приховав ті дивні здібності, що час від часу в нього виникали. Раптом він почав бачити окремі предмети й речі дуже близько, ніби очі перетворилися на маленький бінокль, який то віддаляв, то наближав картинку.

Ледь прокинувшись, він почув дзвінку, розкотисту трель із верхівки дерева. Погляд сфокусувався на гілці, й хлопчик розгледів пташку з голубувато‑сірою голівкою та каштановою спинкою. На чорних крильцях чітко виділялися дві широкі білі смуги.

«Та це ж зяблик!» — згадав Костя малюнок із журналу «Юний натураліст».

Вийшовши на балкон, він у деталях розгледів двірника, що махав мітлою, і жінку, яка вигулювала собаку. Трохи далі, на перехресті, стояв старенький автомобіль, і Костя без зусиль прочитав кожну цифру на його брудному номері. А піднявши очі до неба, він із подивом помітив, що бачить не просто суцільну пелену хмар, а тонкі, схожі на мереживо волокна, які повільно танули в синяві.

Коли вони разом із мамою вийшли з під’їзду, він зауважив, що іноді його зір може пронизувати навіть двері — скажімо, трансформаторної будки. Дивно, але цей дар зовсім його не лякав, а сприймався як щось природне.

— То куди ви вчора з Тонею ходили? — спитала мама дорогою, ніби між іншим.

— У Долину Упалих Зірок.

 — Це ще що за долина? — здивувалася мама.

— Там лежали чорні камені. Напевно, вони від метеорита… — спокійно відповів Костя.

— Які ще чорні камені? Начитаєшся всякої фантастики й вигадуєш. Де це?

Костя описав місце.

— Та це ж кар’єр! — сказала мама. — Отож, більше туди ні ногою. Ти уроки вивчив?

І раптом Костя відчув, що знає абсолютно всі уроки на сьогодні.

— Авжеж, — упевнено відповів він.

 — А ну, розкажи вірш, який учив.

Костя не став відмовлятися, як це зазвичай бувало, а легко процитував:

Гірські вершини

Сплять у пітьмі;

Тихі долини

В синій імлі.

Не курить дорога,

Сплять і листи...

Почекай ще трохи —

Спочинеш і ти.

— А, це Лермонтов! — вигукнула мама.

— Ні, це Ґете. Переклад і інтерпретація Лермонтова, — показав свої знання Костя.

Мама, прощаючись біля школи, поцілувала його:

 — Який же ти в мене став розумник. Гаразд, я побігла на прийом.

Мама працювала медсестрею в поліклініці.  

***

У школі на уроках Костя неабияк здивував учителів. Він бездоганно пам’ятав увесь матеріал, без жодної помилки виконав вправу й миттю розв’язав складні задачі.

Навколишній світ раптом став для нього незвично прозорим і близьким. Сидячи на задній парті, Костя впритул, до кожної коми, бачив записи у зошитах відмінників біля самої дошки. За розчиненим вікном класу, на шкільному подвір’ї, він розгледів приблудного собаку, що ліниво грівся на сонці. А коли погляд ковзнув вище, хлопець завмер: на сучку старого тополя метушилася руденька білка, а високо, в бездонній синяві, повільно виписував кола хижий канюк. Костя бачив тремтіння кожного пір’їнки на його крилах. Голова йшла обертом від цієї раптової гостроти зору.

Та вже на наступному уроці, в спортзалі, Костю чекало нове диво.

 — Та ти ростеш, хлопче! — схвально сказав йому фізрук, коли Костя, раніше незграбно збивавший металеву планку, тепер легко й спритно перемахнув через неї під час стрибків у висоту.

Та Костя підвівся з поролонового мату вже якийсь млявий, зовсім спустошений, ніби разом витратив усі сили, й пропустив обнадійливі слова повз вуха.

У роздягальні він відчув тупий дискомфорт і тягнучий біль у ділянці пупка та по центру живота. Відмахнувшись від настирливого Дубочкова, який кричав услід: «Ей, Вежику, ти куди?», Костя поспішив додому.

Він намагався скоротити шлях, випрямляючи відстані своїм новим способом, але тепер це виходило лише вряди‑годи. Як на зло, коли зовсім не хочеш нікого бачити, всі як один трапляються на очі й лізуть із розмовами.

Ярослав Бабич перехопив його просто на сходах:

— О, Костян! Ходімо футбольчика поганяємо!

Але Костя похитав головою:

— Ні, Яре, неохота… Погано себе почуваю.

— Може, пігулку яку? Моя мама дасть, — гукнув Ярослав, уже скочуючись сходами вниз.

 — Та… Не треба.

Вдома до болю додалися нудота й блювання. Костю сильно морозило. Укрившись із головою ковдрою, він ліг на диван.

Батько, що повернувся з роботи, був не на жарт стривожений станом сина.

 — Ти що, синочку? Зовсім з ніг упав? Ну… тримайся мужніше! — підбадьорював він. —  Пам’ятай — ти не сам.