Глава 5. Чорні камені Долини Упалих Зірок (серпень 1973)

Попри те, що Тоні дуже хотілося перевестися до школи, де навчався Костя, вона й далі мусила ходити до своєї старої школи, де її мама добре знала директорку. Через це бачитися дітям вдавалося нечасто. А влітку вони й зовсім розлучилися надовго: Тоню відправили в піонерський табір у Крим, здається, навіть у сам «Артек», а Костю — у дачне селище до бабусі.

Зате в серпні вони зустрілися знову. Тоня повернулася міцною, дочорна засмаглою, із кумедно облущеним носом. Ледь привітавшись, вона простягнула Кості важкий томик.

— На, почитай. Це наукова фантастика.

Костя з трепетом узяв книгу. Це був перший том «Бібліотеки сучасної фантастики». Під обкладинкою ховався відомий роман Івана Єфремова «Туманність Андромеди» та його ж повість «Зоряні кораблі».

— Здорово! — захоплено протягнув Костя, гортаючи сторінки.

Тоня усміхнулася й одразу ж, без зайвих слів, пришпилила до його сорочки емалевий значок.

— А це подарунок. Із самого «Артеку».

Радість підступила Кості до горла, у нього навіть перехопило подих. Він обережно відчепив значок і заходився розглядати його на долоні. На темно-синьому, мов нічне небо, тлі летів гостроносий космічний корабель, оминаючи невідому планету, а внизу горів червоний напис: «День космонавтики».

Костя не знаходив слів, аби передати своє захоплення.

Тоня тим часом натхненно продовжила:

 — До нас у табір приїжджали справжні письменники‑фантасти — Микола Дашкієв і Север Гансовський. Дашкієв, такий ввічливий дядечко в окулярах, розповідав про космонавтику, а потім прочитав своє оповідання, цікаве. Назви, щоправда, не пам’ятаю, але там дія відбувалася на астероїді… А Гансовський узагалі ніби сам із фантастичного роману прийшов — високий, довговолосий, вусатий, схожий на космічного пірата! Він читав уривки зі своєї повісті «День гніву» й розповідав про Єфремова. От я й запалилася взяти «Туманність Андромеди» в бібліотеці.

— А про що вона? — зацікавився Костя.

Вони сіли на лавку під розлогою тополею, і дівчинка з запалом почала переповідати:

— Події відбуваються у далекому майбутньому. Уяви собі: земляни вже перемогли всі хвороби, перетворили планету, розвинули науку… У космосі летить наш величезний зореліт. Виконавши всі завдання, екіпаж повертається на Землю. І раптом корабель опиняється небезпечно близько до невідомої раніше темної зорі. Уявляєш, ця залізна зоря намертво притягує зореліт до себе! Вирватися сил не вистачає. І тоді капітан каже: «У зорі є планета. Висадимося на ній». На планеті вони знаходять два кораблі. Перший — земний зореліт із давньої експедиції, що зник багато років тому. Усі учасники там загинули… А другий — дископодібний, зовсім невідомої цивілізації!

Тоня навіть заплющила очі, згадуючи пережите під час читання.
— Наймоторошніші моменти — коли астронавти стикаються з місцевою формою життя. Вони там наче гігантські хрестоподібні медузи, які б’ють струмом. Просто жах! Земляни намагаються їх дослідити, але це капець як небезпечно… Ну, сам усе дізнаєшся, коли прочитаєш.
— А фінал бодай щасливий? — із придихом запитав Костя.
— Та відносно, — заспокоїла його Тоня. А у самої горіли очі від захоплення.

— Вони забрали анамезон — паливо таке — зі згаслого корабля землян, і наш зореліт таки вирвався з тієї моторошної планети. Після купи пригод вони повернулися на рідну базу в Сонячній системі.
— Ого, класно… — видихнув Костя, з особливим трепетом стискаючи книгу.

Вдома Костя одразу ж, забувши про все на світі, сів за читання. Стіни кімнати для нього перестали існувати. Він усім єством перенісся туди, в кабіну  «Тантри», й разом з екіпажем вдивлявся у бездонну темряву чужого космосу. Читати було нелегко, але настільки захопливо, що відірватися не було сил. Спершу від безлічі незнайомих понять паморочилося в голові, та пам’ять працювала, мов губка — жадібно й миттєво вбирала нове.

Буквально за кілька вечорів такі горді, дзвінкі слова, як зореліт, анамезон, спорамін, анігиляція, Рада зореплавання, Спіральна Дорога й Велике Кільце, міцно ввійшли в його життя, ставши рідними й зрозумілими.

***

У те втомлене літо, яке ніяк не хотіло перелитися в осінь, Костя й Тоня зустрічалися часто. Їм завжди було про що поговорити. Тоня розповідала про море й життя у піонерському таборі, а Костя переказував найцікавіші сторінки з Єфремова, і вони довго їх обговорювали.

Цілими днями вони блукали містом, відкриваючи для себе нові місця. Каталися удвох на велосипеді тротуарами, на які вже лагідно опускалися перші сухі листки. Ходили до кінотеатру на фільм про Робінзона Крузо — стрічку, сповнену героїзму й нестримної праці заради права жити. Заглядали до затишного кафе, де з насолодою смакували прохолодне морозиво з горіхами, а потім заходили до книгарні й купували збірку Анатолія Алексіна «Дуже страшна історія», яку згодом читали вголос по черзі. Разом вони досліджували далекі пагорби, яри й зарості, де раніше Костя з хлопчаками зазвичай грав у війну.

Ніщо не могло затьмарити цієї дружби — яскравої й дивовижної.

— А ходімо в Долину Упалих Зірок? — якось запропонувала Тоня. — Бо скоро вже почнуться уроки, а так хочеться ще встигнути поблукати на волі.

І вона лукаво, нарочито зморщила носик.

 — Ходімо! — охоче погодився Костя. — А що це за долина?