Глава 4. Джулька

— Привіт! — усміхнулася вона. — Костю, ти мене впізнаєш?

— Тонька! Невже це ти? Привіт! Сто років тебе не бачив!

Тоня весело виставила долоньку, і він з розмаху ляснув по ній своєю.

— Слухай, ти вже зовсім школяр! Як виріс… У якому класі?

 — Уже в четвертому!

— Я теж у четвертому. Хоча мала б бути у третьому, просто мене батьки раніше до школи віддали. Я в тридцятій учуся. А ти?

— У двадцять п’ятій.

— Ой, як чудово! А ви що тут робили? – спитала Тоня, маючи на увазі увесь клас. — У кіно ходили?

 — Ага, «Визволення» дивилися. Ти теж? Слухай, ну й фільм!

— Так, так! — підхопила Тоня. — Грандіозний! А танки які!

— Класні! — підтакнув Костя. — Наші тридцятьчетвірки куди кращі за німецькі «тигри». — А як вони через окопи перелітати вміли…

— Ага! А пам’ятаєш, як танкіст стріляв по втікаючих фріцах і кричав?

— Ну так! Верещав: «Ей, ви, Ганси! Привіт від тітки Моті!»

Вони вже йшли поруч, весело перебиваючи одне одного.

— Слухай, у тебе ж морозиво розтане! — раптом зауважив Костя.

— Ой, я й зовсім забула… Хочеш відкусити?

 — Давай.

Тоня простягнула йому ескімо. Костя вже простягнув руку, як раптом дівчинка злякано вигукнула:

— Ой, Костю, у тебе ж пальці в крові!

 — Де?! О Господи…

Костя розгублено засунув руку в кишеню свого сірого пальта, а коли витягнув, долоня виявилася густо‑червоною.

 — Тьху ти… Та це ж не кров! Це паста в ручці потекла. Червона! Що ж тепер робити?

— У мене теж якось так було, — заспокійливо промовила Тоня. — Ампулка потекла. Ти її, мабуть, неправильно в кишеню поклав, от вона й видавилася. Не переживай. На, загорни її поки у фольгу.

Тоня простягнула йому сріблясту обгортку від морозива.

— А руку ми зараз у річці помиємо. Тут близько.

Вони звернули з устеленого листям тротуару на вузьку стежку. Вона вела вниз, крізь густі зарості пожовклого верболозу.

З кожним кроком повітря ставало дедалі вологішим, пахло річковою прохолодою, озерною травою й мокрим піском. Нарешті кущі розступилися, відкриваючи невелику тиху заводь. Вода в річці була темною, глибокою й такою прозорою, що на самому дні виднілися круглі, обмиті течією камінці та потонулі осінні листки, схожі на маленькі золоті кораблики.

Вода в річці виявилася крижаною. Костя побовтав долонею в темній глибині, але паста лише трохи посвітліла, розмазавшись по шкірі багряними розводами. — Ех, не відмивається, — зітхнув Костя, розглядаючи пальці.

— Так, чорнило в’їдливе, — погодилася Тоня, хитнувши головою. — Гаразд, не три, тільки шкіру дарма роздереш. Краще вдома відмиєш, з милом і теплою водою. Мама, звісно, побурчить, але це не страшно. Не сумуй! Хочеш, ми твою ручку полагодимо?

Костя здивовано подивився на неї.

— Це як? Вона ж тепер порожня.

— А от і ні, все можна виправити, — усміхнулася Тоня. — У мене вдома є флакончик із червоною фарбою. Ми додамо її в стержень, трішки розведемо водою.

— А це можливо?

 — Можна спробувати. Треба буде тільки обережно вийняти з пасти сам металевий кінчик, залити туди нове чорнило й назад вставити. Писатиме як миленька! Я колись так робила.

***

Потім вони прийшли до Тоні додому. Вона тимчасово жила у свіжій новобудові, що пахла вапном, неподалік від того місця, де мешкав Костя.

 — І як ми ще не зустрілися? — дивувався Костя.

— Та ми ж тільки-но переїхали, я мусила вже доходити в ту стару школу. Мене хотіли віддати у двадцять п’яту. Та я так звикла до класу й нашої вчительки, маминої подруги, що залишилася в тридцятій. Тепер ось на тролейбусі їздитиму.

— А шкода. А так би ходили разом…

— Ха! А тепер, коли я зустріла тебе, я проситимусь у двадцять п’яту!

Костя відчув, як його щоки налилися багрянцем. Йому здавалося, що Тоня — смілива й відверта дівчинка, з якою так легко говорити. Наче спілкуєшся зі справжнім другом. Це не хитрован Дуб, який завжди готовий підколоти дошкульним словом.

— Ти тоді так раптово зникла із садочка… — згадав Костя.

 — Мій тато — прапорщик. Нас відправили в далекий гарнізон — от я й поїхала. Але там нам зовсім не сподобалося. На кордоні з Білоруссю — болота й сила‑силенна комарів. Тато домігся переведення назад. Тут він тепер начальник складу…

З ремонтом ручки вони довго морочилися, але зробили все як слід: набрали в ампулку розведеної водою фарби — мабуть, то була гуаш. Щоправда, за кілька днів стержень усе одно засох і перестав писати, тож мамі довелося купити новий. Та того вечора ручка здавалася Кості справжнім скарбом.

Вони гралися в школу втрьох: Костя, його братик Мишко й Тоня. У ролі учнів Тоня розсадила ляльок. У підвалі будинку Костя знайшов відчинений сарайчик. Там хтось покинув старі зошити. У них і ставилися оцінки.