Глава 3. «Часики»

Якось давно, у дитячому садку, Костик старанно будував піщану фортецю. У цій важливій справі помічники йому були не потрібні: він знав, що ніхто з дітей усе одно нічого не тямить у справжній фортифікації. Він зводив башти й прокладав рови, але краєм ока все ж помічав, що за ним із-за курних кущів акації спостерігають чиїсь допитливі очі.

У пошуках відповідного «будівельного каменя» Костик рушив до старого паркану з щербатого черепашнику. Коли він уважно оглядав стіну, за спиною почулося ледь вловиме шарудіння й чиєсь легке, уривчасте дихання.

Костик озирнувся. Перед ним стояла дівчинка зі світлим, пухнастим, мов кульбаба, волоссям. Вона дивилася на нього таким відчайдушним і благальним поглядом, що Костик, який зазвичай не звертав на дівчат жодної уваги, завмер від здивування.

— Будь ласка… — прошепотіла вона, і голос її здригнувся. — Будь ласка, подружися зі мною. Я зовсім одна. У мене зовсім немає друзів. Зовсім-зовсім…

З її прозоро-волошкових, мов ранкове небо, очей покотилася щокою блискуча сльозинка. Костику раптом стало нестерпно шкода цю незнайому дівчинку. Видно, вона була з іншої групи.

Він розгубився, але зробив крок назустріч і раптом, слухаючись якогось давнього лицарського пориву, простягнув їй руку.

 — Гаразд, — серйозно сказав він. — Давай дружити. Мир?

Чому він промовив саме це доросле слово «мир» і простягнув долоню для рукостискання, Костик і сам не знав. Напевно, колись підгледів у кіно. Але зараз це здавалося єдино правильним. Дівчинка поспішно, ніби боячись, що він передумає, простягнула у відповідь свою крихітну долоньку.

— Мир, — підтвердила вона, і відлуння цього слова зависло над порожнім двором.

— А тебе як звати?

 — Тоня, — тихо сказала дівчинка, шморгнувши носом.

Костик згадав про чисту хустинку, яку мама щоранку дбайливо вкладала йому в кишеньку. Він дістав її — акуратно складену, з запахом праски — і бережно, як умів, витер дівчинці мокрі доріжки під очима.

 — А я Костик.

 — Костик… — повторила вона, пробуючи ім’я на смак. — Дякую. А хочеш, я покажу тобі «часики»?

— Добре, покажи, — погодився він, заінтригований таким серйозним запропонуванням.

Тоня взяла його за руку й повела до великої квіткової клумби. Тут, під наглядом буркотливої, але доброї двірнички, тіснилися в строкатому безладі тюльпани й айстри, а по краях кивали голівками хризантеми та прості ромашки. Над квітами тремтів гарячий повітряний маревний серпанок.

Тоня завмерла, вичікуючи, а тоді одним спритним, майже непомітним рухом схопила в повітрі маленьку комаху. Це була крихітна золотава мушка, схожа на бджілку в смугастому камзолі; такі часто зависають на одному місці, стрімко перебираючи прозорими крильцями.

— Послухай, — прошепотіла Тоня й піднесла кулачок просто до вуха Костика. Усередині її маленької долоні й справді щось вібрувало. Комаха видавала тонке, ритмічне дзижчання, яке в тиші саду здавалося таємничим і чітким цоканням живого крихітного механізму.

З того самого дня, скріпленого рукостисканням і цоканням живих «часиків», вони почали дружити. У величезному й подекуди незрозумілому світі дитячого садка в Костика з’явилася людина, заради якої варто було будувати найвищі піщані замки. Тепер, побачивши здалеку світлу, мов пух, голову Тоні, він знав: його більше не чекає самотність, адже «мир» — це коли в тебе є хтось, кому ти можеш довіряти.

***

Та того року їхня дружба тривала недовго. Тоня раптом зникла — просто перестала приходити до дитсадка. Костик даремно виглядав її біля хвіртки й зовсім затужив. Але вир нових подій закрутив його, і ім’я дівчинки поступово стерлося з пам’яті. Вони зустрілися лише кілька років потому, у сімдесят другому. Тоді Костик уже перейшов до четвертого класу.

Того дня їх повели в кіно — затіяли «культпохід». До кінотеатру транспорт не ходив, тож вирішили добиратися пішки. Хмари наганяли похмурість, але місто все ще зігрівало м’яке осіннє тепло, а парки рясніли всіма відтінками жовтого й багряного. Клас вишикувався в колону й рушив у дорогу. Поруч, важко переводячи подих, крокувала повнувата вчителька, для якої ця прогулянка була справжнім випробуванням.

А поряд із Костиком дрібцював його вірний дружок — білявий і веснянкуватий Сергій Дубочков на прізвисько Дуб. Учився Дуб поганенько, але Костика це не бентежило: із Сергієм завжди було цікаво.

У ті роки в життя школярів тільки-но входили кулькові ручки. У зошитах ними писати було суворо заборонено — лише чорнилом, — але володіти такою ручкою й самостійно міняти в ній стержень вважалося престижною справою. Кульковою ручкою малювали в блокнотах і строчили в чернетках. А ще в кіосках «Союздруку» з’явилися червоні стержні. Це була рідкість! Вони були потрібні для найголовнішої гри — «в школу», щоб по-справжньому виставляти оцінки. Костик часто грав у неї з молодшим братом Мишком, сусідкою Валею чи тим самим Дубом. Але заповітної червоної пасти в нього поки що не було.

Дорогою до кінотеатру Дубочков похвалився рідкісною на ті часи двоколірною ручкою. Найімовірніше, він її просто в когось поцупив.

Костик із захопленням розглядав дивину. Корпус у неї був молочно-білий, із двома кнопками — синьою та червоною.