Глава 2. Ярослав, Гойя і волоока Гера

Іноді він брав із собою Ярослава. З ним вони познайомилися рік тому. Якось одного осіннього дня Костик вийшов погуляти. Поруч будували висотний дім, і через глибоку, пахучу сирою землею канаву легко перестрибував веснянкуватий хлопчик. Він хитрим жовтим оком глянув на Костика.

— Перестрибнеш? — спитав він.

— Запросто, — легко погодився Костик.

Він розбігся й стрибнув, але вийшло трохи незграбно: одна нога твердо стала на протилежному боці, а друга потрапила на самий край, який раптом осипався.

І Костик гепнувся на спину — просто всередину канави. На якийсь час у нього перехопило подих, здавалося, зовсім нічим дихати, але найбільше він боявся, що новий знайомий почне сміятися. Та той не сміявся. Мить — і він сам опинився в канаві, подав Костику руку й обережно обтрусив його світло-сіре пальто.

— Нічого в тебе пальтечко, справне. А що впав — не переймайся. У мене теж не одразу виходило. Ходімо!

Костик хотів щось сказати, але в грудях іще тіснило, і говорити він не міг. Нарешті здатність дихати повернулася, й він спитав:

 — Ти... тут... А як же ми будемо... вилізати?

— Виліземо, — пообіцяв веснянкуватий хлопчик, трохи насупившись. — Побігли за мною!

Виявилося, що якщо бігти всередині канави, то десь вона здавалася не такою глибокою. Вони вибралися.

— Мене звати Ярославом. Тільки не називай мене Яриком.

— А я Костя, — хрипко сказав Костик. — Треба ще спробувати стрибнути... — І не побоїшся знову впасти?

— Ні, — похитав головою Костик.

Він зняв важке світло-сіре пальто й залишився в червоному светрі. Розбігся — і перестрибнув.

— Ну ти молодець! — похвалив Ярослав. — Не забоявся. Хвалю.

***

Наступного дня вони пішли на покинутий бетонний завод. Тут провідником був Костик, адже Ярослав тільки недавно оселився й околиць не знав. До того ж — місцевої шпани вистачало й тут. Але Костик за чотири роки життя на цих вулицях знав околиці, як свої п’ять пальців, був своїм і серед місцевої шпани.

Вони лазили по покинутих цехах. Підіймалися на небачену височінь сходами на башту. Спускалися в підвал, де облаштували собі штаб. Саме там, коли вони сиділи біля вогнища, Ярослав витяг із кишені дві зім’яті цигарки.

— Ух ти! Що це в тебе? — спитав Костик. — Ти куриш?

— Класні папіроски. Це мого батька. Я в нього свиснув. Ленінградський «Біломорканал». Дивись, натуральний тютюнець, аромат і набивочка яка. Люкс! Спробуєш?

— Ні, — спершу відмовився Костик.

Ярослав дістав палаючу гілку й прикурив. Закашлявся.

— Ну й тютюнець... Ну так ти будеш?

— Що ж... Спробую, — погодився Костик.

Костик несміливо взяв цигарку, відчуваючи пальцями шорстку гільзу й тонкий папір. Він затягнувся, як це робив Ярослав, і в ту ж мить світ усередині нього перевернувся. Горло обпекло, ніби він ковтнув колючого диму з пічної труби, а в легенях стало нестерпно тісно.

Костик закашлявся так сильно, що з очей бризнули сльози. Голова раптом зробилася дивно важкою й порожньою, а стіни підвалу хитнулися, мов палуба корабля під час шторму.

У роті залишився гіркий, їдкий присмак. Костик дивився на димний «Біломор» і дивувався: як дорослі чоловіки знаходять у цьому задоволення? У ту мить він ще не знав, що цей досвід стане для нього уроком, а смак чистого вітру завжди буде дорожчим за будь-який тютюн.

***

Батько Ярослава, Георгій Борисович Бабич, в очах хлопчаків був постаттю майже легендарною, ніби зійшов зі сторінок пригодницького роману. Худорлявий, сивочолий, із різким горбатим носом, він увесь здавався загартованим сонцем і солоними бризками. Його обличчя, порізане сіткою зморшок, наче й справді десятиліттями підставлялося всім вітрам далеких морів. Сміявся він часто — дрібно, заливисто, і в тому сміхові чувся гуркіт прибою.

Коли він брав до рук гітару, тісна кімната розсовувала свої стіни. Він співав про бригантину, що підіймає вітрила в таємничому Флібустьєрському морі, про суворих комісарів у запилених шоломах і про білих ведмедів, які труться спиною об земну вісь.

Жив він десь на Півночі й лише зрідка, мов перелітний птах, прилітав до тітки Римми — тихої, спокійної жінки, з якою чомусь не мешкав. Саме від батька Ярослав перейняв цю затишну звичку називати світ лагідно й у зменшувальному варіанті: «коробочки», «сірнички», «папіросочки», «етикеточки».

Георгій Борисович і привчив сина до філуменії — колекціонування сірникових етикеток. Курив він багато, задумливо пускаючи кільця диму, тож порожніх коробок у нього завжди було не злічити. На тонких аркушах паперу оживали цілі світи: суворі обличчя історичних діячів, перші космонавти в шоломах і кумедні звірі з серії «Брати наші менші».

Але Костику найбільше припали до душі картинки під назвою «У світі мудрих думок». Їх можна було не лише розглядати, а й вдумливо читати, вбираючи стародавню мудрість. Усі ці скарби Ярослав дбайливо зберігав у спеціальному альбомчику.

Під впливом цієї пристрасті й Костик став завзятим збирачем. Його багатством були значки й марки. Якщо марки чемно спочивали в товстих клясерах, то значки красувалися на видноті — ними був усипаний величезний вимпел, що висів на стіні. На цьому полотні розкинулася ціла географія міст і строката компанія мультяшних героїв: закордонний Міккі Маус сусідив із рідними Вовком та Зайцем, а Вінні-Пух — із Чебурашкою та Крокодилом Геною...