— Аліса, ти не зможеш доплисти до того берега, — сказала Емма.
Аліса подивилася на озеро. На протилежному березі росли дерева; одне з них нахилилося над водою, майже торкаючись її нижніми гілками. Звідси воно здавалося маленьким. До нього було далеко — набагато далі, ніж вона коли-небудь запливала.
— А ось і зможу! — відповіла вона і топнула ногою, піднявши хмару сухого пилу.
Емма схрестила руки на грудях.
— Ну давай тоді. Ми чекаємо.
Одна з дівчат за її спиною тихо хихикнула.
Від цього сміху у Аліси загорілися щоки. Їй було вісім, і вона не могла терпіти, коли Емма розмовляла з нею таким тоном. Ніби заздалегідь знала все: хто швидше добіжить до повороту, хто побоїться залізти на дерево, хто першим попроситься додому.
Тепер усі дивилися на Алісу.
Можна було сказати, що вона передумала. Що вода холодна. Що вдома її чекають.
Але тоді Емма посміхнеться. Не засміється навіть — просто посміхнеться, і завтра знову почне згадувати, як Аліса хвалилася, а потім злякалася.
Аліса скинула сандалі. Одну поставила рівно, поруч з іншою, чомусь поправила загнутий ремінець. Випрямилася.
— Тільки потім не кажіть, що не бачили.
Біля самого краю вода була теплою. Під ногами лежав м'який пісок, між пальцями ковзали тонкі стебла водоростей. Аліса зробила ще кілька кроків і зупинилася, коли холодна хвиля торкнулася живота.
По шкірі побігли мурашки.
— Ну що ти там? — пролунало з берега.
— Нічого!
Вона поспішно зробила крок далі.
Вода піднялася до грудей. Сукня намокла, прилипла до тіла; поділ злегка роздувся, і Аліса притиснула його долонею. Потім відштовхнулася від дна і попливла.
Перші веслування повернули їй впевненість.
Вона вміла плавати. Все виходило. Вода тримала її, руки слухняно розходилися в сторони, а берег з дівчатами потроху віддалявся.
Аліса навіть пошкодувала, що зараз не бачить обличчя Емми.
Кілька разів вона повернула голову, намагаючись зрозуміти, що кричать подруги. Слів не було чутно, але одна з них махала рукою.
Аліса не стала махати у відповідь. Ще зб'ється.
Вона дивилася на нахилене дерево і пливла до нього.
Через деякий час руки почали втомлюватися. Неприємно тягнуло під плечима, мокра сукня заважала рухати ногами. Аліса намагалася плисти повільніше.
Головне — не зупинятися.
Вона вирішила рахувати гребки. До двадцяти, потім ще до двадцяти. Так повинно було бути легше.
На сімнадцятому збилася.
Дерево майже не наблизилося.
Аліса озирнулася.
Дівчатка на березі стали зовсім маленькими. Вона більше не розрізняла їхні обличчя і не розуміла, чи дивляться вони ще на неї.
Вперше захотілося назад.
Вона сповільнилася, ніяково повернулася у воді. Спробувала опустити ноги, хоча знала, що дна тут не дістати. Під ногами нічого не виявилося, і від цієї порожнечі раптом стало страшно.
Треба повертатися.
Нехай сміються. Вона скаже, що втомилася. Або нічого не скаже — забере сандалі і піде.
Аліса розвернулася до берега.
У цей момент ікру пронизав біль.
Нога різко зігнулася. Аліса закричала і потягнулася до неї, намагаючись випрямити, але відразу втратила рівновагу і занурилася з головою.
Холодна вода вдарила у вуха.
Вона вискочила, закашлялася, замолотила руками. Біль не відпускала. Нога ніби стала чужою — скутою, марною, що тягне вниз.
— Емма!
З вуст вирвався тонкий, зірваний крик.
На березі хтось ворушився.
Вони побачили.
Зараз зрозуміють.
Аліса підняла руку, намагаючись махнути рукою, і відразу ж знову пішла під воду.
Вона рвалася вгору, але не могла зрозуміти, куди рухатися. Перед очима промайнули бульбашки. Власне волосся прилипло до рота. Аліса відмахнулася від них, вдарила ногою, і біль спалахнув так сильно, що вона ледь не закричала знову.
Не можна відкривати рот.
Потрібно вирватися.
Вона витягнула руки над головою.
На мить обличчя виявилося в повітрі. Аліса побачила берег, дерева і крихітну фігурку біля води. Спробувала вдихнути, але разом з повітрям в рот плескалася вода.
Кашель не давав кричати.
Тепер їй було все одно, що скаже Емма. Нехай сміється. Нехай розповість всім, нехай більше ніколи не бере її з собою. Тільки б хтось допоміг вибратися.
Аліса знову занурилася.
Тут, під водою, не було чутно дівчат. У вухах стояв глухий шум. Над нею тремтіло сонячне світло — зовсім близько, здавалося, достатньо простягнути руку.
Вона простягнула.
Не дістала.
У грудях ставало тісно і боляче. Аліса стиснула рот, але тіло вимагало вдиху. Вона сіпалася все слабкіше, не вірячи, що ніяк не може піднятися. Адже тільки що плавала. Щойно стояла на піску.
На березі залишилися її сандалі.
Ця думка чомусь налякала найбільше.
Сандалі залишаться там, а додому вона не прийде.
Аліса не витримала і вдихнула.
Горло обгоріло. Тіло зігнулося в останній спробі відкашлятися, вирватися, дістатися до повітря. Але навколо була тільки вода.
Світло над головою згасло.
Вона вже майже не відчувала болю в нозі. Руки перестали слухатися. Все, що ще хвилину тому було таким страшним і відчайдушним, стало віддалятися.
І тоді вона почула Емму.
Зовсім поруч.
— Аліса, ти не зможеш доплисти до того берега.
Аліса різко відкрила очі і схопила повітря ротом.
Закашлялася, зігнулася, вперлася долонями в коліна. Під ногами був пісок.
Сухий.
Вона дивилася на нього, не розуміючи, чому він тут.
— Ти чого? — запитала Емма.
Аліса підняла голову.
Подруги стояли перед нею. Одна примружувала очі від сонця, інша дражнила край футболки. Емма дивилася з подивом — так дивляться на людину, яка раптом зробила щось дурне.
Аліса торкнулася волосся.
Сухі.
Схопила сукню, стиснула тканину в кулак. Ні краплі води. На ногах були сандалі — обидві, із застебнутими ремінцями.
Вона випрямилася і відразу похитнулася.