1 Розділ

Я не вірю в кохання. Як можна вірити в те, чого не існувало в моєму житті за двадцять шість років? П’ять із них взагалі стерті з пам’яті. Це знову повторюється. У дитинстві батьки загинули в пожежі, тоді ж зникла моя сестра. Я не пам’ятаю нічого з того часу. Тепер — нова пожежа і нова втрата спогадів.

Щось не так з моєю головою. Чому це постійно стається зі мною? Я хочу просто жити спокійно, без цього болю. Мені набридло щодня ходити в школу, де учні лише дратують своєю порожнечею і відбирають останні сили. Бувають моменти, коли хочеться просто зникнути, але мене зупиняє єдина мета. Я маю знайти сестру. Я знайду її, чого б мені це не коштувало.

Навчання далося мені надто дорого. Довелося залишатися на другий рік в університеті, наздоганяти матеріал трьох курсів за один термін, постійно сидячи над підручниками. Я досі не розумію, навіщо обрала цей факультет. Я ненавиджу фізику.

Ще більше я ненавиджу ту стіну мовчання, яку навколо мене вибудували. Про ті п’ять втрачених років не згадував ніхто. Я запитувала, я благала, я вимагала відповідей, але всі навколо лише відводили очі. А лікарі… ці довбані лікарі забороняють мені навіть намагатися малювати спогади. Кажуть, це небезпечно для психіки.

Зарплата вчителя мізерна. З такими темпами я помру від голоду або виснаження швидше, ніж знайду сестру.

Раптом у двері моєї маленької, але затишної квартири з вікнами на гори застукали. Хто прийшов у таку пізню годину? Коротка стрілка годинника на зап’ясті вже підповзала до одинадцяти.

Я відчинила двері і завмерла. На порозі стояла Лея.

— Ти що тут… робиш? — запитала я, не вірячи власним очам.

— Приїхала на Різдво! — радісно вигукнула подруга.

Я мовчки відступила назад, впускаючи її всередину.

Лея ввалилася в квартиру. Дивно було дивитися на неї: така яскрава, галаслива, жива. Я ніколи не розуміла, як ми стали подругами. Між нами не було нічого спільного, крім років, що залишилися десь у минулому, яке я намагаюся зібрати.

Крушевель покривався снігом. Я переїхала сюди одразу після того як прийшла до тями з коми. Тут було спокійно — велике місто, яке надійно ховало мене в своїх кварталах. Взимку воно перетворювалося на центр туризму: люди з’їжджалися сюди звідусіль, наче комарі на світло, створюючи хаос на вулицях. Але за межами туристичних зон життя текло розмірено, і це мені подобалося.

Я працювала в місцевій школі. Робота вчителя фізики забирала останні краплі нервової системи. Щодня я заходила в клас, де підлітки, занурені у свої телефони, сприймали закони термодинаміки як щось абсолютно непотрібне, постійно перевіряючи моє терпіння на міцність.

Лея, скинувши важке пальто і абияк повісивши на вішалку, одразу почала викладати новини, але швидко переключилася на мене, вдивляючись у моє обличчя своїми допитливими очима.

— Ти знову виглядаєш втомленою. Готуєшся до іспиту? — вона розсміялася, проходячи на кухню. — Ну, розповідай. Як твоя школа? Знову ті малі висмоктують з тебе мізки?

Я мовчки поставила чайник на плиту.

— Висмоктують.

— Аделін, я серйозно! — Лея махнула рукою, сідаючи на край стільця. — Вони ж тебе там до ручки доведуть. Навіщо ти це терпиш? Ти ж знаєш, що я думаю про твою роботу.

Я лише ледь помітно посміхнулася. Вона не знала, що насправді школа була єдиним місцем, де я могла відчувати принаймні якусь подобу стабільності.

— Все нормально, Лей, — сказала я, розставляючи чашки. — Це просто робота. Вона платить за оренду цієї квартири.

— Платить за оренду твого божевілля, — буркнула вона.

 Я нічого не відповіла. 

— Аделін, давай серйозно, — Лея різко змінила тон, відставивши чашку на стіл. — Переїжджай назад до столиці. Тут ти просто гниєш. Ти відрізала себе від усіх, навіть від тих, хто міг би допомогти розібратися з цими… дірами в пам'яті.

Я відчула, як всередині все стислося.

— Навіть не починай, — відрізала я. — Ти нічого не розказуєш мені, от і я слухати не буду. Мені тут добре живеться.

Лея з гуркотом плюхнулася на диван. Я сіла поруч, відчуваючи, як пульсує скроня.

— Мені лікар заборонив розказувати, — тихо промовила я, дивлячись у підлогу.

— Він твій друг чи я? — Лея глянула на мене з викликом.

— Ти, звісно. Але я роблю так, як краще для тебе, — я кинула на неї ображений погляд. 

— То що? Як будемо святкувати Різдво? — перевела вона тему, розмахуючи руками.

— Ніяк. Це пуста трата часу, — я зітхнула. — Я краще займусь перевіркою лабораторних робіт. У восьмому класі фізику зовсім завалили, мені треба розібратися з їхнім безладом.

— Зануда, — буркнула вона, закотивши очі. 

— Ти хоча б попередити могла, що приїдеш? Я навіть не знала, що ти збираєшся в Крушевель.

— Сюрприз хотіла влаштувати. І згадати старі часи, — Лея на мить замовкла. Її звична посмішка зникла, обличчя стало якимось напруженим.

— Ти вже була тут? — запитала я, здивувавшись.

— Так. Пару років тому ми святкували тут Різдво. Але… воно закінчилося не дуже радісно.

— Розкажи, — попросила я, затамувавши подих.

— Тоді ти, я, мій брат і… Стоп! — Лея різко осіклася, притиснувши долоню до рота. Її очі розширилися від переляку. — Я не маю права. Гадка, майже провела мене.

Телефон на столі вібрував, змусивши мене забути, що я хотіла сказати подрузі. 

— Вибач, я відповім, — кинула я через плече і, не чекаючи на відповідь, зайшла в спальню.

На екрані світився невідомий номер. Я натиснула кнопку прийому і приклала екран до вуха.

— Ви ще зацікавлені в послугах приватного детектива? — голос у слухавці був низьким.

Серце пропустило удар. Я миттєво згадала оголошення, яке залишила на форумі кілька днів тому.

— Так, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — Дуже.

— Перепрошую за пізній дзвінок, — продовжував чоловік.

— Нічого, я в порядку. Ми можемо зустрітися завтра?