Земля і людина

Безумна злість вирувала у душі. Невичерпне бажання помсти заповнювала всю сутність і десь відбивалось шаленим тактом в мозку. Люди…Що з них взяти? Блондинка через силу скорчила на обличчі щось на подобі посмішки і вийшла. Це кінець. Їм приписаний вирок. На жаль, смертельний. Коротке волосся блондинки м’яко розвивалось по вітру, непомітно ставало все довше, все темніше, поки не сягнуло за коліно і не стало кольору воронового крила…Заплелись у коси самим вітром. Вірніше не вітром, а його дочкою. Вона з’явилась ні з відки. Не матерія. І ніколи не була нею. Дух вітру.

—  З яких це пір тебе цікавить моя зачіска?- запитала та, що йшла.

—  В мене є вічність.- прошепотіло на саме вухо. —  Я маю осягнути все…

—  Все не вийде.- зі звичним їй пафосом промовила та.

—  А ти спробувала б?

—  Ні. Цей світ не вартий сприйняття Духів. А все…Все може нас змінити. А ми - не вони!

—  Вороно, Вороно…Ти ніколи не змінюєшся. Все та ж. - голос Духа Вітру ще щось нашіптував, проте та, яку величали Вороною, не слухала. Дух Вітру був ЗАНАДТО добрим і все прощав. Ворона ж - ніколи.

А вона тільки Дух землі. А ім’ячко ж  темне по мірках  земних. Що зробиш?

”Ви навчили нас вбивати. Насилля породжує насилля.  Адже так? Проте ми вбиваємо задля вашого ж блага, інакше ви взагалі повинищуєте себе.А без вас ми не існуєм.”

Ворона посміхнулась.Коли вона робила це від всієї душі? Лише лукавство на обличчі і помста в думках. Нещасний Дух Землі . Коли знайдеш собі спокій? Коли перестанеш приносити смерть? Так і в демони дорога близька…

“Ти пам’ятаєш, що ти людина. Ти пам’ятаєш про це чи ні?Усмішка твоя єдина. Очі твої одні.”

—  Це треба було такий маразм написати…Як  на сторінках, зроблених   з бідного дерева, так вони пам’ятають, що вони люди, а як  утилізовувати відходи, закопуючи глибоко в землю, так вони і відразу забуваються…- Ворона ще раз переглянула  ненависні  їй рядки і відкинула книгу. Білий папір ще секунди дві виднівся в чорній пащі мороку, а далі його поглинула  безумно темна ніч. Або ж  калюжа, яка і розміщувалась на асфальті здоровезною плямою перед цією чудовою двадцятиповерховою спорудою, на якій і займався самоосвітою наш песимістичний дух.

Щоб зрозуміти ворога, потрібно думати, як ворог. Істина, затерта до дірок і зрозуміла кожному. Проте не всі це правильно використовують. А Духи…Будь-які : неба, води, чи тієї ж землі, - всі вони не розвинуті настільки, щоб останнє слово було за ними, а не за людьми. От хоча б взяти Дух вітру. Вона намагається наслідуватии людей, розуміти їх. І який результат? Абсолютно неправильна тактика. Вона змушує лише топтатись на місці і кожен раз дивуватися з тупості людей. А Ворона…Так, вона дещо вивчає, проте використовує ці знання дуже успішно проти самих творців. Звичайно, тут є велика перевага, адже майже усі Духи землі – тілесні, враховуючи і Ворону.

Вона знала, що чоловіки не байдужі до жіночої краси і користувалась цим. А про владу грошей, то взагалі! Іноді, звичайно і бували виключення. Ворона підкрадалася в життя людей непомітно, і так же непомітно зникала, коли дізнавалась, що помисли людські чисті. Проте все рідше і рідше це вже траплялося, і походили б ви з соціологічним опитуванням на тому світі із зображенням Ворони, так багато б душ тикнули на неї пальцем як на саму Смерть. Ворона про це знала, проте явного дискомфорту це їй не завдавало. Так само як і добре вона знала, що якби замінила чорну мантію на світлішу її не так би проклинали мертві. Та толку від злості мертвих, як тут з живими стільки мороки.

За спиною пролунали невпевнені кроки. Із темряви випливла чоловіча фігура. Ворона навіть не обернулася – боятись їй нічого.

—  Ого, та сьогодні цей дах користується попитом…

Тихий чоловічий голос звучав настільки буденно, як от говорилося про погоду в яскравий соняний день, а не про нелюдські теми в непроглядну  ніч на даху.

Ворона обернулась. Це не Дух, і не Демон. Просто людина.

—  Ти самогубець?- освідомилась вона.

Чоловік, наскільки було видно в темряві, знизив плечима:

—  Та напевно…

Ворона подумала лиш мить.

—  Ти не маєш померти. Не зараз.

—  Чому ж?

—  Світу потрібні ЛЮДИ.

За хвилину на даху стояв лиш самотній чоловічий силует.

Два дні Ворона почувала себе дивно. Суперечливо, чи що. Вона не Доля,і не Смерть, не повинна ТАКЕ вирішувати.Чому вона втрутилась? Але цей голос…М’який, до болю в серці зажурений, безстрашний. Тільки та людина нічого не боїться, яка все втратила. А він втратив… Ворона була певна, що якби вона байдуже сказала ”помри”, як робила це раніше, він би навіть не зволікав. Що з нею трапилось? Адже Духи не змінюються.

Можливо все це тілесна оболонка, проте навіть вона ніколи не піддавалась змінам – Ворона не знала звідки вона взялася і скільки вже існує. Проте чомусь завжди була впевнена, що саме осінь була першою, хто побачила її появу. Це називається спорідненістю душ.Вічна осінь в душі, вічна смерть.

Парк рано вранці це щось неперевершене. Тихо, людей нема, тварин також, навіть ворон. Самотня чорна фігура в довгому вбранні йде повільно, і здається, що вона взагалі не має ніг, а пливе, як привид. Насолода самотністю. Таке рідко зустрінеш!Сьогодні такий ліричний настрій, прохолодне повітря в осінньому парку приємно освіжало.