РОЗДІЛ 24 "Коли час зупиняється"

Вихідні разом з Натаном і його сином!

Я збираю валізи і взагалі не тямлю, що пакую.

Що хвилює більше?

Повернення в рідне місто? Чи можливість разом поїхати?

— Подруго, ти наче в хмарах витаєш. Спускайся на землю, бо затримаєшся до ранку. О котрій машина? — цікавиться Ліза. Вона сидиться на ліжку, підібгавши ноги, і підозріло спостерігає за моїми зборами. Кошусь на наручний гаджет.

— Через двадцять хвилин.

— Не спокійно на серці. Їдеш в ніч бла-бла-каром, невідомо з ким. Чому на потяг не взяла білет?

Я промовчала про візит додому в компанії шефа. Є речі, про які навіть найкращим подругам не слід знати.

— Автомобілем швидше. А вранці зателефоную і ти переконаєшся, що все гаразд.

— Я могла б поїхати з тобою, — супить брови дівчина, відверто ображаючись на мою недалекоглядність. Але ж я не можу погодитись.

— Справи в компанії владнаються і ми обов’язково гайнемо на море. Море у будь-яку пору року прекрасне.

— Обіцяєш?

— Обіцяю!

Ми обіймаємось. Я люблю Лізу і почуваюсь винною за брехню.

— Бажаю гарно відпочити. Мамі передавай привіт.

— Звісно! До речі, вона наготувала цілісінький ящик варення.

— Коли повертатимешся назад, я тебе зустріну.

Ховаю очі. У місто я повернусь з Натаном, це наш секрет.

— Дадо, ти сама не своя. Що приховуєш?

— Лізо, я дуже не хочу обманювати, однак сказати правду не можу. Не розпитуй, будь ласка, нічого. Обіцяю, згодом ти перша дізнаєшся. Якщо, звісно, буде, що розповідати.

Речі нарешті зібрано і тричі перевірено. У коридорі сідаємо «на дорогу».

— Бережи себе, Даніело!

Усміхаюсь у відповідь та витягую валізу в під’їзд. Телефон у задній кишені джинсів пищить сповіщенням від Денського. Він чекає біля парадного. Хоч би Ліза не визирнула у вікно і не побачила шефа, бо тоді від зайвих питань буде не відчепитись.

М’які вечірні сутінки огортають стомлене робочим тижнем місто. Вгорі видніється напівпрозорий ріг молодого місяця, що споглядає за мною і Натаном, який з малим на руках вийшов з автівки назустріч. Згори видно і мою бентежність, і зніяковіння Денського, і проблиски страху в дитячих очах. Назар дивиться тим дитячим поглядом, коли знайомлять з чужим дорослим, а ти не знаєш як ставитись до людини. Малий, застигнувши, міцно обіймає батька за шию. Вони неймовірно схожі. Якщо поставити вряд Сергія, Натана та Назара, вийде три живих покоління Денських.

— Привіт, — роблю крок до чоловіків і простягаю хлопчику долоню. — Я — Дада. А ти Назар, так?

Дитина сором’язливо ховає обличчя в батькову шию. Денський намагається його розвеселити:

— Синочку, Дада поїде з нами в подорож.

— А де мама? Я хочу до неї? Я тільки з нею поїду.

Переглядаємось з босом. Пекуча гіркота підступає до горла, бо не маю жодного досвіду спілкування з дітьми, не уявляю, як викручуватись з неприємної ситуації.

Колись мама вчила: коли розум не знає відповіді, прислухайся до голосу серця. Саме тому накриваю тонке зап’ястя дитини і палко запевняю:

— Назарчику, я, звісно, не мама. Та запевняю, проводити зі мною час також сподобається. Я знаю багато цікавих ігор, а ще підготувала сюрприз.

Наступної миті дістаю із сумки-шопера набір з трьох машинок. У магазині запевнили, що такий подарунок сподобається найприскіпливішому вереді. І не помилились. У зволожених слізьми оченятах спалахує цікавість.

— Сміливіше, бери! — підштовхує сина Натан. — Якраз до твоєї колекції підійдуть.

Малий із захопленням розглядає картонне упакування. У вечірніх сутінках його лице світиться радістю. Здається, крига скресла і шлях до серця прокладено. Змовницьки підморгнувши, Денський прочиняє задні дверцята. Я сідаю першою, малий несміливо розміщується поруч.

— Готові? — уточнює з завзяттям в голосі шеф, завівши автівку.

— Так, — перехоплюю його відображення в дзеркалі й невловна нитка зв’язує дві душі. Нехай тільки на вихідні, нехай через дві доби ми знову дотримуватимемось субординації, нехай… Та цей відрізок часу належить лише нам.

Я допомагаю малому звільнити іграшки з обгортки, розпитую про колекцію. Виявляється, хлопчак дуже говіркий і кмітливий. Зовсім скоро мої вуха, мозок і свідомість переповнюються невтомним голосом нащадка Денських. Якоїсь миті тріпочу рукою волосся на дитячій голівці, а личко розпливається в усмішці — справжній, щирій. Ми давно минули місто, виїхали за межі області. Дорогою розповідаю казку і він засинає, прямісінько на моїх колінах. Крихітний янгол, який стоїть між двох світів — батьковим і маминим. Зупинивши машину, Натан допомагає вложити малого на сидіння. Кожний його рух переповнений любов’ю і турботою. Зараз, як ніколи, відкривається справжній Натан. Мабуть, я б хотіла, щоб татко моїх дітей так само ніжно піклувався про них.

— Ви гарно поладнали, — звертається шеф, коли перебираюсь на переднє сидіння. — Спершу я злякався, що Назар своїми капризами зірве поїздку.