РОЗДІЛ 23 "Проти волі"

Олександр поїхав розбиратись з філією, і без його постійного контролю я дихаю на повні груди. Колишній запропонував дружбу, на яку не змогла пристати. Тоді він запевнив, що зуміє мене переконати, що доведе щирість намірів. Ставлення Томського дійсно змінилось. Більше він не погрожував, не звільняв, не пхав палки в колеса. Проте не дозволяв розслабитись. Відчуття підступності з його сторони тримало в напрузі. І я ловила присутність колись коханої людини у своїх справах.

А Денський даремно відправив фінансового директора у відрядження, адже конкуренту не слід довіряти. З іншої сторони його відсутність діє бальзамом на душу. А ще стирає кордони субординації між мною та Натаном. Ні, ми не коханці, але маємо набагато цінніше за пристрасть — дружбу і довіру.

Мені дуже шкода Натана. Майже тиждень він живе на роботі, в офіс приходить найпершим, йде останнім, інколи залишається ночувати.

За звичкою, тільки прийшовши в компанію, забігаю в кабінет шефа. Сьогодні я захопила каву та свіжі круасани з пекарні навпроти мого будинку. Натан любить з вишневим варенням. Як я…

— Привіт! — прослизаю всередину без стуку. Година рання, працівники тільки добираються.

Денського застаю на дивані, який нещодавні привезли в офіс, аби шеф міг залишатись на ніч тут. Натан не реагує, спить.

Я знімаю туфлі й навшпиньках крадусь до нього. Поставивши стаканчики й пакет з випічкою на стіл, безбожно користуюсь можливістю роздивитися Натана. За місяць з хвостиком я встигла вивчити характер, поведінку, реакцію на ту чи іншу ситуацію. Наприклад, коли злиться — очі перетворюють у вузенькі щілинки. Коли все складається чудово, на його верхній губі грає усмішка, при цьому нижня дивним чином залишається незворушною.

Не втримуюсь і подушечками пальців забираю з чола пасмо волосся. Я вперше бачу боса сонним, розслабленим і таким беззахисним. Я роблю помилку, що не кидаюся навтьоки з кабінету. Я роблю помилку, що присідаю навпочіпки біля дивану. Наші обличчя нарівні, наші губи розділяє всього кілька десятків сантиметрів.

Натан нагадує дитину. Милу, спокійну дитину, яка має невинну, чисту душу. Під довгими чорними віями ховається сон, а ніздрі ледь розширяються, затягуючи в легені повітря. Якась невидима, підступна сила схиляє мене провести кісточкою вказівного пальця по щоці, порослій густою темною щетиною. Мій невинний жест має зворотну реакцію, Денський прокидається. Я встигаю вскочити на ноги й відійти на безпечну дистанцію.

—Дадо, — спантеличено запитує наче, наче я привиділась йому. Потім озирається навкруги. — Я знову заснув в офісі. Шия геть затерпла.

— Я принесла каву і красуни. Хочеш? Чи замовити сніданок з ресторану?

Натан скошується на стіл, знову переводить на мене погляд, ще покритий пеленою сну.

— Дякую, — подарувавши найчарівнішу посмішку, він сідає. Скуйовджене волосся додає звабливості, робить рідним і таким близьким. Розглядаючи такого Натана, я ніби роблю крок до зближення, забороненого зближення. Серце починає прискорювати темп. Здається, у тиші, заллятій сонячними променями, воно звучить подібно грому у літню грозу. Хвиля ніяковіння накриває з голови до п’ят, і я відвертаюсь до вікна.

— Олександр телефонував вночі, сказав, що все скінчено.

— Він нічого не зробив?

— Для «Піраміди» Європа закрита, — з неприхованим болем і відчаєм підсумовує Натан.

«Бо він нічого не зробив», — вертиться на язику, та залишаю думку при собі.

Олександру не вигідно владнати конфлікт, адже скандал навколо непридатності продукція для реалізації — прекрасна можливість скинути суперника з посту генерального директора. Звістка про проблеми компанії вже котиться бізнесовими колами й рано чи пізно акціонери захочуть нового керівника. Іншої кандидатури крім Томського у них немає. Дорога для темної конячки вільна.

— Припини!

Моя душа не може бачити сильного, впливового боса з похнюпленою головою. Не тямлячись від злості на його слабодухість, хапаю за руку, змушуючи відірвати з дивану п’яту точку.

— Перш за все ми винесемо цю кляту софу, бо сапати потрібно дома, у своєму ліжку. Потім поїдемо в ресторан і нормально поснідаємо, — не даю керівнику вставити слово. — У шафі є чиста сорочка і штани?

Не чекаючи відповіді, кидаюсь до шафи, знаходжу нові речі та з шаленим ентузіазмом пхаю вішак в руки. Мого натхнення вистачить, щоб гору звернути, не те щоб змусити чоловіка піти в ресторан.

— Дадо, не витрачай даремно час.

— Що? Натан Денський здався?

— Не здався. Втомився!

— Я хочу в ресторан і ми підемо. Втомишся пізніше
Мій невдалий жарт Натан трактує помилково. Заспані очі навпроти округлюються, а я червонію, наче зробила непристойну пропозицію.

— Я перевдягну сорочку, — бурчить він і не чекаючи, розстібає ґудзики. Прямісінького перед мною.
Відвертаюсь. Бачити оголений торс шефа — гарне випробування для дівчини, яка давно не відчувала пестощів. Метелики всередині оживають, розганяють фантазію, породжуючи дике бажання озирнутись, хоч боковим зором піймати частинку шефа.

— Я вчора палець врізав. Допоможи, будь ласка, застебнути ґудзики.

Скільки я лаятиму себе за це пізніше — залишається здогадуватись. Жіноча душа готова відкритись і обізватись на чоловіка, навіть коли силкуєшся говорити голосом розуму. Розвертаюсь обличчям до нього. Тонка тканина прикриває ідеальні рельєфи м’язів, широкі плечі, кидає тінь на прес.