РОЗДІЛ 22 "Минув місяць"

Останній день літа. Червоним маркером закреслюю цифру і полегшено зітхаю. Минув рівно місяць з моменту початку будівництва нового корпусу на території дитячого будинку. Справи просуваються шаленими темпами. Забудовник, з яким уклали договір, пообіцяв вигнати до морозів каркас. А решта — наступного року, якраз переріжу червону стрічечку напередодні виборів.

Плюс в карму, Натане! Робиш добру справу та будуєш політичну кар’єру.

Хоча це одна сторона медалі. Інша набагато темніша. Будівництво та пріоритетний напрямок експорту на ринки Європи вимагають нових і нових вкладень. Гроші наче крізь пальці тікають, а результат далекий, як зірки в нічному небі.

Та я не шкодую про допомогу дітям. Останні події змусили частіше бувати в притулку. Щось середині мене ожило. І це щось — співчуття. Людина повинна співчувати, і людина потребує співчуття. Інколи закрадається думка привезти в сиротинець Назара, показати буденність життя з іншої сторони. Проте так склалось, що малому маму заміняє гувернантка, батька — дідусь, який підтримав моє рішення податись у політику.

У двері тихенько стукають. Я пізнаю її по звуку. У цю пізню пору всі підлеглі давно розбрелись по домівках. Залишилась тільки Даніела. Зараз вона увійде, коротко попрощається і зникне до ранку. Затримуватись і прощатись щовечора стало традицією. Коли? Мабуть, самі не помітили. Її «До завтра» означає для мене «час додому».

Запрошую в кабінет, одночасно переводжу погляд з дверей на календар. Місяць як Багрицька обіймає посаду креативного директора. Чи ми спрацювались? На всі сто. Вона професіонал, яким навіть мій батько захоплюється. О, пригадую його здивування, коли на фірмі стикнувся з Даніелою. Раніше він сприйняв її в ролі синової пасії, яку той у напівпритомному стані притягнув в будинок і рятував із сімейним лікарем як міг.

— Натане Сергійовичу, — вона несміливо застигає на порозі, обхопивши пальцями дерев’яне полотно. На обличчі віддзеркалюється страх, бентежність. — Я…

— Дадо, заходь і поясни, що сталось.

За тридцять днів я встиг вивчити її характер, манеру поведінки в найрізноманітніших ситуаціях. Коли радіє, заправляє пасмо волосся за вухо. Коли хвилюється, зчіплює руки в замок. Коли сумує, вигинає пальці. Кожний її рух закарбований в моїй пам’яті, як поцілунок в машині, який вона, на щастя, не пам’ятає.

Чому на щастя? Це б змусило почуватись ніяково в присутності один одного. Я ж сам встановив межі субординації в компанії, а коли трохи послабив, Даніела вирішила не порушувати неписаних правил.
Дівчина робить крок в глиб кабінету і застигає. Її руки складені у замок, погляд бігає підлогою, меблями, наче боїться зосередитись на мені.

Я ж безцеремонно можу помилуватись фігурою в червоній сукні, яку сьогодні вдягнула вперше. На переговори з Пшельським. Плаття ділове, проте на худорлявих плечах виглядає сексуально, дуже сексуально. Так, що я практично не чув розмови з діловим партнером.

— Натане Сергійовичу.

Скидаю бровою, а вона, впіймавши зацікавлений чоловічий погляд, покривається багрянцем. 

— Сідай, — недбало вказую на крісло навпроти. Схоже сталось непоправне, бо на денцях очей бринять сльози.

До горла підіймається гіркий присмак біди.

— Тільки –що зателефонував директор філії. Нашу продукцію відмовляються брати на реалізацію, мовляв, не пройшла санепідемічний контроль. Тони насіння, горіхів, шипшини нікому не потрібні. Ми втрачаємо довіру і гроші.

— Спокійно! — різко підношу руки догори. Дада перебуває на межі відчаю. Звістка перевертає все з ніг на голову, адже на митниці знаходяться десятки вантажівок, для яких відкрито зелене світло. Зариваюсь пальцями у волосся. — Сашу набери, нехай терміново повертається в офіс. А я сам зателефоную Валерію і розпитаю, яким чином продукція стала непридатною.

Філія — основна ланка для подальших постачань продукції на ринки Європи. Якщо там її не пропускають, залишається одне — повертати товар додому. Найприкріше в ситуації те, що зароблена роками бездоганна репутація летить під три чорти. Скандалу не минути. 

Мозок горить, намагаючись згенерувати хоча б одну нормальну ідею порятунку бізнесу.

Тим часом гудки йдуть, Валерій не відповідає, і я щосили гепаю кулаком по столі. Дада сполохано підскакує на місці.

— Мовчить. Чого?

— Минуло п’ять хвилин як говорили.

— Набирай ти.

Секунда, друга…

— Телефон вимкнений.

— Трясця! — скидаю папери зі столу. Документи розлітаються, падають на підлогу, а всередині мене щось надламується. Інтуїція підказує: «Піраміду» підставили. Не може бути вогнище без іскри.
Складається враження, ніби в голові желе, а я перебуваю у захисній прострації.

— Натане, — поверх мого зап’ястя лягає тепла долоня дівчини. — Тобі необхідно поїхати самому й розібратись в ситуації.

— Ні, — заперечно трясу головою.. — Піде ланцюгова реакція, тому доведеться залишитись на місці, прояснювати старим партнерам, навіть перепрошувати їх, бо як розірвуть контракти, ми підемо на дно. У філію відправлю Олександра/ Я довіряю йому. Крім того, він зі шкури випнеться, аби витягти «Піраміду».

Даніела сумно видихає. Рішення дівчині не подобається.