РОЗДІЛ 20 "Хто говорить правду"

Саша — мій колишній.

Саша — моє перше і невдале кохання.

Саша — мій цивільний чоловік, який зрадив з найкращою подругою.

Саша…

Він давно припинив бути для мене Сашею. Томський, тільки Томський…
Та замість цих пояснень я сказала, що неприязнь Натану привиділась. Повірив? Навряд! Але від шефа точно слід триматись якомога далі. Денський не з тих, кого можна обманути, переступити й не зважати.

Мені вдруге не вистачило сили духу!

— Нікчема! — промовляю вголос, перекручуючись на інший бік. За вікном давно панує ніч, місто спить і мені варто спати, бо вранці їхати в офіс, знову дивитись на шефа і намагатись не ніяковіти. Двоякі, дивні почуття тривожать в його присутності. Вони зароджуються в області сонячного сплетіння, підбираються до горла, залишаються там, не даючи змоги думати логічно і правильно.

— Мала шанс і не скористалась. При найпершій нагоді Олександр встромить ніж у спину, готуйся.

Сон вперто не йде, в голові думки бігають, наче стадо сполоханих овечок. Я вже і душ прийняла, і одяг на завтра приготувала. На новому місці спати не звично. Шкода, Лізи немає поруч. Бідолашна дуже переймається, хоч би нас не вигнали з роботи. Звісно, вона розпитувала про обставини мого зникнення з клубу, але я промовчала, пославшись, що все нормально і нічого копирсатись в минулому.

Я ж не могла зізнатись, що шеф забрав мене до себе, що я нічого не пам’ятаю, а він не зізнається.

Годинник давно показує двадцять третю годину. Я відчайдушно намагаюсь заплющити очі та зосередитись, наприклад, на приємних спогадах з дитинства. Натомість виповзають згадки про спільний похід з Денським в меблевий салон. О, бос проявив верх галантності. Консультанти упадали, як біля короля. Гроші дарують людині привілеї та широкі можливості.

Зупинились на дивані. Бос сам обдивився виставковий варіант і теж схвалив вибір. А з оплатою вийшов черговий форс-мажор. У моєму гаманці залишалось кілька великих купюр, а до зарплати — місяць. Тож Денський перейняв ініціативу і заплатив свої кошти, які надалі «Піраміда» частинами відраховуватиме з моєї заробітної платні. Так я маю на чому спати і вже другий борг.

Останнє дуже лякає. Ліпше я спала б на голій підлозі. Кажуть, для спини корисно.

Все заходить занадто далеко. Занадто.

Найкращим варіантом залишається уникати Денського і дотримуватись з ним суто ділових стосунків. І ніякого «ти», бо між нами лежить величезна, непроглядна прірва.

Вранці прокидаюсь ні світ ні зоря. Шлунок зводь від дикого голоду. У холодильнику дійсно не густо, тож снідати доводить одним вареним яйцем та маленькою пляшечкою йогурту.

Для нового робочого дня не ризикую одягнути щось новеньке і яскраве. Не хочу вирізатись і зайвий раз потрапляти на очі двом вогням — головному і фінансовому. Дістаю з шафи звичайні чорні ділові штани, поверх білу сорочку з коротким рукавцем. Скромність — наше все.

Встигаю нафарбуватись, випрямити волосся і спокійно вийти з квартири. А ще я маю чіткий план, як поводиться в присутності шефа.

У стіни офісу заходжу зібрана, готова до будь-яких сюрпризів зі сторони Томського і Денського.

Робочий день розпочинається з кабінету останнього.

У приймальні мене зустрічає помічниця генерального директора.

— Перепрошую, пані Багрицька. Шеф розмовляє телефоном і просив не турбувати.

— Нічого, я зачекаю.

Дівчина стукотить нігтиками по клавіатурі, виглядає зосередженою і дещо стривоженою. Складається враження, що не може справитись з поставленим завданням.

— Ніяк не вдається установити програму, — вимовляє розчаровано. — А мені терміново потрібно бігти в юридичний з поправками до контракту.

— Давай я спробую.

— Справді?— з надією зводить очі.

— Не профі, звичайно, однак розбираюся в техніці.

Помічниця, згрібши документи в теку, з щасливою посмішкою вибігає в коридор.
Комп’ютер в приймальні потужний і я без проблем встановлюю потрібну програму. Зайнята, не звертаю уваги на стукіт каблуків.

— Каву принеси.

Зневажливий голос над головою вмить відриває від монітора, змушує спантеличеним поглядом зиркнути на його власницю. Мого самовладання не вистачає під прицілом очей розлюченої дружини Натана. Гостя виглядає нервовою. Вона цупко тримає клатч і з дратівливою прискіпливістю вивчає мене.

— Добрий день, — я намагаюсь розмовляти спокійно, щоб не показати тіні страху перед напором жінки. — До Натана Сергійовича зараз не можна, у нього важливі переговори.

— Я не питаю чи можна, а сказала принести кави. Чашечку кави, — останню фразу вимовляє по складах.

Мабуть, немає сенсу сперечатись і доводити, що у мої функціональні обов’язки не входить готування напоїв для дружини керівника, з якою він планує розлучитись. Чи не планує? Звідки мені знати правду?

— Зачекайте, я зараз.

— Без цукру, — летить в спину.

Кавомашина знаходиться у приймальні. Поки готую, за кожним моїм рухом стежать. Це як бути під мікроскопом, не втекти від збільшуваного скла.