РОЗДІЛ 19 "Переїзд"

Стулки ліфта прочиняються на останньому поверсі закладу, але Натан не поспішає відпускати, так і тримає притисненою до стіни. За його спиною роздається кректання літньої жіночки. Визирнувши із-за плеча шефа, вловлюю її згорблену фігуру і потуплений погляд в підлогу. Продираю горло та киваю на бабусю. Денський неохоче відходить вбік, натякаючи, що розмова не закінчена.

А серце нарешті відмирає в грудях, згадує, що живе і йому необхідно битись. Мимоволі облизую пересохлі губи. У роті сухо. Пити хочеться страшенно. І до відчаю хочеться подивитись на Денського. Ми ледь не поцілувались. Якби час зупинився на одну хвилину, я б відчула ніжний дотик чоловічих вуст. Але нездійснене залишається нездійсненим. Ліфт несе вниз. Зараз ми вийдемо з тісної кабіни і життя повернеться до звичного річища: банально вдаватимемо, що минулої ночі не існувало, що його руки не знімали з мене одяг, що чарівна мить у зашарпаному ліфті — витвір ілюзії.

— Поїдеш зараз до Лізи? — цікавиться Натан, пропускаючи вперед.

— Необхідно зібрати речі на кілька днів і ще перевезти свої. Ліза запропонували разом орендувати квартиру.

Денський хоче щось сказати, але тримає думку при собі. Продовжую:

— У мене немає знайомих в місті, тому її пропозиція цілком влаштовує.

— Я відвезу тебе в готель. Збереш валізи і разом завеземо їх, куди скажеш.

— Ви не зобов’язані. І без того стільки зробили, що не знаю як дякувати і перепрошувати за свою безглузду поведінку, безрозсудні вчинки, клопоти.

Виходимо на чисте повітря. У шумі навколо квітне тепле літо, блакитне небо тягнеться чистим, майже прозорим куполом над містом, містянами і їхніми проблемами.

Мозок приходить до тями. Я правильно роблю, що відмовляюсь від допомоги шефа.

— Ми у відповіді за тих кого приручили, — Денський не приймає відмови. Його обличчя набуває лагідності, і знаходячись навпроти мене, він видається близьким і відкритим. — До речі, коли залишаємось наодинці, тобто в кабінеті чи як зараз на вулиці без підлеглих і ділових партнерів, звертайся на «ти». З попереднім креативним директором існувала аналогічна домовленість. Тому, повір, буде і зручніше, і комфортніше.

— Я…

Слова обриваються. Ну, як звернутись до шефа на «ти»? У голові не вкладається.
Поки ніяковію і збираюсь заперечити, він без церемоній підхоплює під руку й веде до машини. Доводиться покірно забратися в салон і їхати до готелю.
Дорогою Натану телефонують. На моє здивування чоловік вільно розмовляє італійською. З його розмови я нічого не розумію, тому мовчки розглядаю місто за вікном, марно намагаючись пригадати нічні події.

Важкість відпускає тіло і я знову перетворююсь в нормальну людину. Натан чекає під готелем, а я похапцем збираю валізи. Враховуючи речі, передані мамою, до дверей виношу дві величезних сумки й пакет, у якому можна сховатись самій.

— Сподіваюсь, вам сподобалось в нашому готелі й ви ще повернетесь, — прощається адміністраторка.

Я дякую за хороший сервіс, і в той самий час дуже рада, що житиму в Лізи. Квартира — це не готель.

Моє життя починається з чистого аркуша. Точніше вчора почалось з нової сукні.

— Натане Сергійовичу, — звертаюсь до шефа, розмістивши разом з ним валізи в машині.

— Натан. Ми ж домовились! — змовницьки підморгує Денський, нагороджуючи мої щоки черговою дозою багряного кольору.

— Не звикла, вибач. Де моя вчорашня сукня?

— По перше, припини постійно перепрошувати. По друге, твій одяг у хімчистці. Я повідомлю, коли виконають замовлення.

— Тепер знову буду вашою… твоєю боржницею.

— Якось розберемось.

Оте «якось розберемось» занадто сильно зачіпає серце, бо прозвучало двозначно, з натяком. У ліфті Натан зізнався про розлучення з дружиною. Невже він бачить у мені щось більше, ніж просто підлеглу?

У такому разі слова по субординацію, озвучені під час співбесіди, не збігаються з вчинками керівника.

А якщо це перевірка?

Я практично не знаю Денського. Буде правильно триматись від боса на відстані.

Шеф добросердно допомагає витягнути валізи на третій поверх. Світла немає, ліфт не працює, тож сильні руки стають в пригоді.

Прокручуючи ключ вхідних дверей, рвучко озираюсь.

— Далі я сама. Величезне дякую за допомогу.

— Не хочеш, щоб заходив всередину? — лукаво примружує очі Натан. З них ллється цікавість, але впустити в крихітне житло чоловіка, який звик до іншого, розкішного життя, не зручно. Крім того, я не спитала дозволу в Лізи.

— Можливо, пізніше, коли обживуся? — знизую плечима.

— Коли обживешся, то запросиш на чай?

Натан відверто знущається. Йому подобається заганяти мене в глухий кут.

— Послухай, — продовжує. — Проєкт Пшельского займе увесь час. На рівні з ним укладені контракти також потребуватимуть уваги, тож на чай в тебе вдома не знайдеться і хвилинки. Відчиняй двері. Я повинен на власні очі переконатись, що моя креативна директорка в безпеці і забезпечена нормальними умовами проживання.