РОЗДІЛ 18 "Спроба дізнатись"

Лікарня завжди пахне хлором, болем і відчайдушним сподіванням на краще. Я жену погані думки, також відчайдушно сподіваючись на втішний прогноз лікарів. Дорогою до закладу ми мовчимо. На другий план відходять нічні пригоди в будинку Натана. Щире хвилювання за подругу змушує напружитись, зосередившись на її проблемах.

У медсестри на посту Денський дізнається номер палати хворої. Широким кроком йде вперед. Я дрібочу за ним.

Серце стукотить, бо я виню себе. Як могла залишити Лізу? Як взагалі довела себе до неконтрольованого стану?

Нам щастить, у дверях зустрічаємо лікаря.

— Добрий ранок. Як Ліза? — Натан одразу запитує найголовніше.

— Натане Сергійовичу! — долітає з палати кволий голос нашого кадровика. У ньому стільки радості, що від серця відлягає.

— Проходьте, — лікар відступає вбік, пропускаючи всередину.

Очам відкривається двомісна палата, на ліжку під вікном із забинтованою головою лежить бідолашна Ліза. Підпухла, під очима — темні кола, губи — потріскані. Зобразивши подібність усмішки, одразу кривиться від болю.

— Даніело, ти теж приїхала!

Підійшовши до неї, беру руку у свою. Без сліз не можливо дивитись.

— Що сталось? — серйозним тоном цікавиться за спиною Денський. Впевнена, його погляд зосереджений більше на мені, ніж на іншій підлеглій.

— Хвору після півночі доставили з травмою голови. Обстеження ми провели. Струс головного мозку, сильний забій правої скроневої ділянки, тож доведеться кілька днів провести в лікарні.

— І все? — підозріло уточнює шеф. Його холодний чіпкий погляд впивається в моєму напрямку. Він ніби хоче, щоб я почула це, щоб отримала пазл до розгадки головоломки, яка мучить із самісінького ранку.

Лікар переглядається з Лізою, зважує «за» і «проти» своєї відповіді.

Врешті-решт здається:

— Аналізи показали наркотичне сп’яніння.

Вбиває. Інформація вбиває. Ліпше б він приховав правду. Ми ж з Лізою були удвох, веселились разом. Тож і я …

— Натане Сергійовичу, чесно-чесно я не приймала нічого. Мені підсипав в коктейль лисий хлопець, — по щоках дівчини сповзають пекучі сльози. Я сама покриваюсь багряними плямами. Так соромно навіть в ліжку Денського не було. А лікар нечутно прощається і залишає нас втрьох. — Як принизливо,

— схлипує Ліза.

— Припини плакати, — перебиваю. — Ти… ми не винні. Ліпше розкажи, куди зникла? Я пам’ятаю, що пішла у вбиральню, а я залишилась біля стійки.

Я готова крізь землю провалитись. Натан… Говорю, заїкаюсь, тріпочу перед ним, як крихітний листочок під поривом пронизливого осіннього вітру. А він такий далекий, відсторонений і неприступний, ніби холодна вершина Евересту. В області серця пече, ниє. Я все б віддала, щоб повернути час назад, виправити помилку.

— Я зачинилась і втратила свідомість. Так сталось, що вдарилась головою. На щастя, прибиральниця з охоронцями вибили двері. Натане Сергійовичу, я навіть до рук не брала цієї гиготи. Ви ж знаєте мене дуже давно, повірте, будь ласка.

— Хто з вами був?

— Я вперше його бачила, — заходиться слізьми. — Вперше.

Денський шумно видихає. Бачити сльози не приємно. Вклавши руки в кишені, він відходить до вікна, вдавано розглядає лікарняний двір.

— Заспокойся, — стискаю долоню подруги, замалим стримуючи хвилювання. Я повинна підтримати, а не розводити сирість.

— Дадо, привези, будь ласка, речі. Ключі в тебе є.

Боковим зором помічаю напруження шефа. Не подобається, що маю ключі від квартири Лізи? Не довіряє їй?

— Ти головне — швидше одужуй.

— Так, Лізо, поправляйся. Чекатимемо на роботі. Якщо треба щось — телефонуй.

— Натане Сергійовичу, лікарі самі вас набрали, коли я спала. Вибачте.

— Все нормально. У разі чого звертайся.

— Ви найкращий керівник.

Хмикнувши, Натан виходить з палати. А я, пообіцявши повернутись через деякий час, вибігаю слідом.
Необхідно поговорити. Я повинна знати, як опинилась в його будинку. У моїй голові твориться справжнісінька каша з питань.

Денський широкими кроками долає коридор, звертає до ліфтів. Я встигаю заскочити з ним в крихітну кабінку, де залишаємось сам на сам у тісному просторі. Шеф здивовано скидає бровою.

— Що тут робиш? У тебе вихідний.

Голос звучить ліниво, наче я надокучлива муха. Ковтнувши гіркоту, подаюсь вперед, зазираю у самісінькі очі.

— Як опинилася у вашому будинку? Я абсолютно нічого не пам’ятаю.

Він видихає залишки повітря і театрально корчить гримасу, мовляв, чого причепилась з питаннями.

— Я також відпочивав в клубі, — розтягує слова. — Ти поводилась не дуже скромно, тому забрав. А в машині відключилась і довелось везти до себе додому.

— Все?

— Все, — невинно знизує плечима.
Руки сверблять гепнути по грудях, розбити кам’яну скалу й подивитись, чи справді серце шефа живе.