РОЗДІЛ 17 "Сніданок в тиші"

На тумбі, як попереджав Натан, лежить блістер з пігулками.

«Протизаплідні», — стукотить в скронях його голос. Мене розмазали по стінці, змішали з брудом, принизили. Сльози, давкі і пекучі, солоною водою випалюють щоки. Я розтираю їх тильною стороною долоні, схлипую, переводжу погляд з тумби на двері, й в душі кипить розчарування. Так, я вчора перебрала. Так, я чинила нерозсудливо.

Але зараз нічого не пам’ятаю. Чому Денський не поводиться як справжній чоловік, не пояснить нормально, яким чином опинилась в його домі, що сталось вночі? І головне… Навіщо скористався мною безпорадною?
Останнє болить найбільше. Я була кращої думки про шефа.

Протизаплідні…

Не вірю…
Я нічого не розумію.

Що за будинок? Де пані Денська? Куди поділась Ліза?

Питання не мають відповідей.

Збираю силу волі в кулак, бо треба вдягнутись і піти. На кріслі знаходжу розряджений телефон, світлі джинси, білу майку в рубчик і білу сорочку. Під одягом — подарунковий пакет з логотипом відомого бренду спідньої білизни. А ще на кріслі стоїть коробка з шкіряними кедами. Усі речі з бирками, спеціально підібрані й придбані під мій розмір. Легкий, домашній лук. Мого одягу не видно, навіть трусики зникли. Боюся уявити, що з ними сталося.

Зірвавши етикетки, з важким серцем одягаюсь. А потім повзу до ванної. Ох, з дзеркала визирає змучене створіння з блідою шкірою і хворобливим виразом обличчя. На мені жодного грама косметики. Ніби хтось зумисне ретельно вимив яскравий вечірній макіяж. І волосся скуйовджене, місцями ще вологе. Підозрюю, було паті в душі…

Кривлюсь сама до себе. І огидна сама собі.
Перед очима постає картина з недалекого майбутнього, коли я повертаюсь додому з чималеньким боргом за сукню і босоніжки.

Господи, що я натворила?

Кілька глибоких вдихів не допомагають. З настроєм, наче зараз поведуть на гільйотину, повертаюсь у спальню. Очі як на те фокусуються на пігулках.

Протизаплідні.

Який завбачливий! Одяг купив, на таблетки не поскупився, ще й на сніданок запросив. Просто мрія-коханець.
Тремтячими руками хапаю блістер і перевертаю на розворот. Вип’ю, щоб не мати нічого спільно ще з одним негідником.

Та надпис «Активоване вугілля» заганяє в глухий кут.

— Натан! — зціплюю від безсилля зуби. Одній мені відомо, що пережила за останні хвилини. Якщо між нами не було інтиму, тоді чому прокинулась гола? Думки, як ті бджоли в розбурханому вулику, нещадно атакують мозок. Хочеться висловити все й відразу!

Зі спальні одразу прямую на пошуки столової і власника розкішного маєтку, який не вміє відповідати на питання.
Злість, додає впевненості. У приміщення влітаю як розігнані з гори санчата.

Однак тут очікує чергове випробування. Моя різка поява і шумні кроки викликають здивування у двох парах очей, котрі з неприхованою цікавістю сканують мене з голови до ніг. Покоївка, літня жіночка з добродушним виразом обличчя та спокійними, блакитними очима, скидає бровою.

А чоловік, скроні якого давно торкнулась пензлем сивина, навіть окуляри підсуває ближче до перенісся, щоб ліпше роздивитись. Я не чекала побачити цих людей в будинку і хвиля зніяковіння одразу сковує металевими ланцюгами. Чоловік приходить до тями першим. Він продирає горло, відкладає планшет, який до того ретельно розглядав, і вказує рукою на вільний стілець.

— Добрий ранок, сідайте.

— А… — дуже не ввічливо протягую. Слова розлітаються, вперто не бажаючи складатись докупки.

— Добрий ранок, — вітається покоївка. — Каву? Чай?

— Води, — нарешті спромагаюсь відповісти, судомно стискаючи блістер в руці. Шум привертає увагу жінки, і я поспішаю також привітатись.

— Перепрошую, пані. Я не встигла принести вам воду в кімнату. Вночі ви повний графин випили.

— Я? Вночі?

Почуваюсь посміховиськом, яке і близько не тямить, за що його підняли на сміх. Єдиним бажанням залишається провалитись крізь землю, і більше ніколи, ніколи не потрапляти на територію царства Денських.

— В ногах правди немає. Сідайте, — люб’язно продовжує господар будинку. Придивляюсь уважніше. Натан дуже схожий з незнайомцем. Такої ж форми губи, ніс, колір очей. Здогад змушує мимоволі зробити крок до дверей.
Ніби прочитавши мої думки, співрозмовник загадково усміхається.

— Я Сергій Денський? А ви?

— Дада, — зопалу лепечу.

— Даніела? — уточнює старий. — Яке гарне ім’я. Ну чому ж стоїте? Займайте місце за столом.

— А де…

— Натан зараз прийде. Не в його правилах запізнюватись, у тому числі на сніданок.

Покоївка приносить графин з водою. Одним махом спустошую склянку, потім другу. Спрага мучить шалено, не дає стриматись. Сергій Денський намагається не дивитись, тому вдає що вивчає візерунок на серветці.
Западає мовчанка, у якій я не знаходжу слів для бесіди, а батько Натана приводу для розмови. Обом не зручно через нічні події. А мені удвічі соромно, бо взагалі нічого не пам’ятаю.

— Спеціально для вас приготували дієтичний суп, — м’яким тоном промовляє Денський-старший.