РОЗДІЛ 16 "У кожного свій ранок"

Я померла і потрапила в рай.
Я лежу на білосніжній хмаринці, а над головою простягається чисте, блакитне небо. Мозок відключений від земних проблем і потреб, я спокійна і вільна наче птах.
У раю комфортно і затишно. Бентежить лише своє відображення у чистому блакитному небі. Це ж неможливо?
Різко сідаю на хмарину і з рівнозначним ентузіазмом знову опускаюсь на подушку. Пронизливий біль проймає скроні. Складається враження, що у голову запхали залізяку і тепер прокручують її проти часової стрілки.
Бляха, де я?
Страх тамує і раптове відчуття нудоти, і запаморочення, і приємні спогади про рай.
Озираюсь навкруги з диким переляком на душі.
Я у спальні. Величезній, просторій спальні, заллятій теплим яскравим сонячним промінням. Отже, за вікном ранок. Отже, у цьому по праву королівському ліжку я провела ніч.
Кімната вражає розкішшю і водночас сучасним підходом у виборі інтер’єру. Стіни білі, різьблені дерев’яні меблі білі, і підлога біла. На фоні них контрастують підібрані у синіх відтінках важкі портьєри, килим, картини, всілякі дрібнички. Та найбільшу увагу привертає стеля. Вона блакитна і відбиває моє перелякане відображення, оголені плечі, вершечки грудей…
Груди…
 

— Ай! — тихцем скрикую, зазирнувши під ковдру. Я в чужому будинку, в чужій кімнаті абсолютно гола-голісінька з провалом у пам’яті. Де мій одяг, телефон, Ліза врешті-решт?
Обхопивши голову руками імпульсивно намагаюсь пригадати вчорашній вечір. На щастя, у спогадах зберігається зустріч з Пшельським, похід по магазинах і збори в нічний клуб. Покупки я залишила в квартирі нової подруги, а сьогодні планувала перевезти до неї речі.
Планувала…
Схоже, я попала по справжнісіньке не хочу.
Загортаючись в тонку ковдру і докладаючи титанічних зусиль, опускаю ноги на підлогу. Вони як ватяні, твердо не тримають.
Доводиться хапатись за тумбу, щоб дістатись вікна та глянути, в чиїй золотій клітці я опинилась.
Сховавшись за портьєрами, одними пальцями відгортаю краї тканини. Нова хвиля страху пробігає по тілу електричним струмом і серце робить передсмертний переворот в грудях. Зору відкривається величезний внутрішній двір, прикрашений чудернацькими карликовими кущами, пишними квітниками, скульптурами, навіть фонтаном у вигляді русалки, що тримає в руках глечик.
Далі тягнеться сад. У ньому загубились білосніжна альтанка, гойдалка на кілька осіб та невеличкий будиночок.
Я потрапила у палац поганого короля?

— Нічого не пам’ятаю, — зриваюсь на плач. Як це страшно втратити пам'ять, коли не можеш дати відповіді на власні питання. У голові викладається ланцюжок останніх подій. У клуб я приїхала з Лізою. Ми трохи випили, розговорились. Потім до нас підсів хлопець. Його образ смутно мерехтить перед очима, зовсім не чіткий. Він пригостив нас. Через якийсь час подруга піша у вбиральню і все… чорна діра.
Організм вимагає свіжого повітря. Притримуючи імпровізовану сукню рукою, іншою прочиняю вікно навстіж. Та варто глянути вниз, як світ перед очима перетворюється в калейдоскоп.
Це ж скільки я випила, щоб повністю втратити контроль над собою?
Тремтячими пальцями проводжу по обличчі. Потрібно знайти одяг та вибиратись звідси.

— Зберись, Дадо!
Мені щастить, я на першому поверсі, і якщо двері у кімнату зачинені — виберусь через вікно. Одяг у шафах точно є.
Ще раз оглядаю прилеглу до будинку територію. Увагу привертає плюскіт води. Обережно висовую голову й бачу праворуч басейн, а в ньому чоловіка. Поверх води видно тільки широкі плечі та треновані руки.
Так, лисий незнайомець також був високим, спортивної тілобудови. З огляду на нього та повну відсутність одягу на мені, ніч виявилась пристрасною.
Огида пробігає шкірою і тепер хочеться змити із себе весь бруд близькості з першим зустрічним.
Чоловік допливає до бортика, одним ривком вибирається нагору і… озирається прямісінько на мене, очі в очі…
Ніякий це не лисий здоровань.
Це Натан Денський!
Спершу з радості посміхаюсь… Шефа знаю, тож я в безпеці.
Але…
Що я роблю гола в його будинку?
Мозок відмовляється шукати закономірні пояснення. Впавши на ліжко, я накриваюсь з головою та міцно-міцно заплющую очі.
Так, я сплю. Це страшний-престрашний сон!

— Добрий ранок!
Рівний голос боса, який входить в кімнату, розбиває марні надії вщент. Висуваюсь зі свого сховку. Треба щось сказати. Тільки б знати, що в подібних випадках говорять! У горлі пече і душать, слова залишаться всередині.
Тим часом Натан Сергійович ніби то не я, креативний директор його компанії, перебуваю в його спальні, дістає з шафи штани.
На ньому халат, а на голих, покритих чорними волосинками, ногах блищать дрібні краплинки води. Волосся теж мокре, і по шиї, гублячись під коміром, біжать ледь помітні струмочки.
Мовчки він зникає за сусідніми дверима. З ванни повертається через хвилин десять і протягом цих нескінчених десяти хвилин я встигаю обдумати абсолютно все і не придумати абсолютно нічого.
У спальні Натан показується в одних штанах. Вони тримаються на вузьких чоловічих стегнах, облягаючи таз. Перед моїми очима ходить невимовна краса — гора тренованих м’язів, ідеальний прес, прикрашений тонкою чорною доріжкою від пупка до ширінки. Без жодного слова, з кам’яним виразом обличчя, він натягає сорочку, пасок, а сівши на край ліжка, шкарпетки.
У повітрі висить густа тиша, у якій моє серцебиття звучить громом у літню зливу.

— Зараз подадуть сніданок. Столова праворуч, по коридору останні двері, — не дивлячись в моєму напрямку, ставить перед фактом шеф.

— Одяг? — шепочу. Єдиного слова вистачає, аби передати спектр мого страху.

— На кріслі, — киває підборіддям в куток кімнати. — Пігулку знайдеш на тумбі. Випий негайно.