РОЗДІЛ 15 "Відверта"

У гущі відвідувачів беру курс на вихід, марно намагаючись розгледіти лису голову здоровила, який потягнув Даніелу в не дуже нормальному стані казна-куди. Великих мозків не треба, аби втямити, чим закінчиться для дівчини похід в розважальний заклад. Вранці прокинеться в ліжку першого стрічного і буде шкодувати про легковажність. Це в найкращому випадку. А в гіршому…
Жену погані думки геть.
Я встигаю вчасно. Хлопчина, міцно вхопивши мою креативну директорку за руку, пробирається до центральних дверей. У світлі софітів я практично не бачу Даніели, перед очима майорить пастельна сукня і оголена спина.
Одним ривком хапаю її за вільну кінцівку, силою тягну на себе. Від несподіванки дівчина різко озирається, впершись об мене потускнілим, розгубленим поглядом. Багрицька поруч, в моїх обіймах, і в той самий час так далеко, що не пізнає свого шефа.

— Ей, ти чого? — реве диким вереском незнайомець. Він не поспішає відпускати легку здобич, навпаки, готовий боротись. Грубі риси обличчя, плескуватий ніс і губи неправильної форми — невже це еталон чоловічої краси для Даніели, щоб провести одну ніч? Можливо, я даремно рятую підлеглу? Можливо, це я не правильно розумію ситуацію?

— Як тебе звати? — зривається хрипло з її вуст. Бентежно хрипло. І всередині Натана Денського тріскає невидима ниточка обачності. Її стан не дозволяє впізнати мене. Що відбувається? Розіграш?

— Я забираю її, — ставлю перед фактом, не розриваючи зорового контакту з дівчиною.

— Більше нічого не придумав? Руки забрав.
Хлопчина вирішує йти на абордаж, спалахує вогнем, лютує, а далі все відбувається як в справжнісінькому екшені.

— Звісно, — вдавано посміхаюсь і відпускаю Даніелу.
Крок, випад, удар головою.
Світ зупиняється на долю секунди. Здоровань, прикривши зламаний ніс двома руками, з нецензурною лайкою сідає на підлогу. Йому боляче, дуже боляче, та нічого користуватись жіночими слабостями і невмінням постояти за себе.
Я хапаю Багрицьку та поспіхом тягну до виходу. Моя машина припаркована біля самісіньких дверей. Заштовхую дівчину у салон, сам сідаю за кермо. Адреналін б’є у скроні, вимагаючи не зупинятись. Почуваюсь пацаном, який вперше вкрав у батька машину і втрапив у величезну халепу.
Халепа.
Інакше Даніелу не назвати.
Вона то сміється, то поривається звільнитись від паска безпеки, то на ходу шарпає за ручку, то незрозуміло бурмоче під ніс. Виглядає геть п’яною та далекою від реальності. Це ж скільки прийняла, що втратила над собою контроль?

— Сядь тихо! — зриваюсь на крик, вивертаючи кермо в загальний потік транспорту. Мозок тверезіє, варто глянути на стрілку спідометра з позначкою за сто кілометрів. Так і на той світ можна потрапити.

— Не скидай швидкість, — лепече креативниця. — Я обожнюю швидкість, і не лише на дорозі.
Нерозбірливі слова викликають щемливе тремтіння в області сонячного сплетіння. Натяк ясний як божий день.
Боковим поглядом чіпаю підлеглу.
Зараз Даніелу не впізнати. Куди поділась мишка в широких штанах та безформній блузі? Де вчителька початкових класів у строгій діловій спідниці? Де керівниця цілісінького відділу, мозок у якої працює наче потужний комп’ютер? Де скромна, тиха, провінційна дівчинка, яка зуміла привернути увагу щирістю і простотою?
Поруч мене сидить, звабливо покусуючи нігтик, досвідчена вертихвістка в коротесенькій сукенці, що задерлась до самісінького хочу. Її яскравий макіяж гармонійно контрастує з темним хвилястим волоссям та пастельного відтінку тканиною. У напівтемному салоні шкіра видається золотистою, наче її пестило південне сонце. До відчаю хочеться торкнутись, вкрити поцілунками кожнісінький міліметр, кожнісінький вигин.

— Ти декого мені нагадуєш, — розпочинає невідому гру Багрицька. З оголених колін переводжу погляд на її очі. Вони дивно блищать, а на обличчі красується грайлива маска: візьми мене просто тут і зараз. Складається враження, що прийняла не тільки спиртне, і гидка підозра змушує насторожитись.

— Справді? — перепитую, марно намагаючись зосередитись на дорозі.

— Ти дуже схожий на мого шефа. Такий же холодний, неприступний, лютий і злий. Але заводиш…
Підібравшись ближче, вона без сорому проводить пальчиками по тонкій тканині сорочці, вимальовує невидиму лінію від ліктя до передпліччя. Тепле дихання стає переривчастим, важким. Дике бажання огортає її єство, відчувається підсвідомо і підсвідомо передається мені.
Вперше, відколи зустрів Ліну, я дивлюсь на іншу, як на дівчину, як на об’єкт сексуального задоволення, як на сповнене пристрасті створіння.
Покритий шарами подружнього життя азарт мислився вибирається назовні. Уява малює приховану за пасмом її волосся ямочку.
Господи, я божеволію.

— І фігура у вас схожа, і плечі, і зріст. Проте Натан Сергійович у фізичному плані ідеальний, — дівчина зривається на тонкий писк. — Мабуть, я добряче перебрала, коли сприймаю тебе за нього. Ні, я помиляюсь. Ти — не він. Бос зараз вдома біля дружини, сидить під каблуком. А пані Денська — справжнісінька видра і тримає його ось тут.
Даніела стискає кулак і соває під обличчя.

— Встигла познайомитись?

— Раз бачила, але для першого враження вистачило. Шкода Натана. Хоч він намагається видаватись строгим, очі у нього добрі, і сере добре, і усмішка сонячна-сонячна.
Мрійливо примружившись, вона починає мугикати пісню. Ноти, слова звучать фальшиво і дуже смішно.

— Куди везти? Адреса?
Кинувши побіжний погляд на горе-підлеглу, знову втуплююсь на проїзну частину. Я їду навмання.