РОЗДІЛ 14 "Лялечка"

— Натане, — махає рукою Григорій з другого поверху, й охоронець в білій футболці, що ось-ось лусне на тренованих м’язах, відступає вбік, звільняючи прохід до сходинок.
Сьогодні в клубі виступ якогось молодіжного гурту. Народу зібралось чимало. Баси гучної музики нещадно заповнюють простір, і я вже хочу піти.
Та Григорій, наче скануючи мої вагання, знову запрошує піднятись в зону для любителів більш спокійної атмосфери.
Товариш зустрічає з розкритими обіймами, радісною посмішкою, такою щирою і привітною, що вмить зникає бажання жалітись на Ліну й отруювати життя позитивній людині своїм диким болем. Та я вже тут, і телефоном обіцяв відкрити таємницю.

— Привіт, — ляскає по плечах. — А ти вмієш дивувати. Відколи Натан Денський, одружений, зразковий сім’янин вештається по нічних клубах? Пропозиція зустрітись збентежила.

— Випивку замовив? — відповідаю питанням на питання, вмощуючись на шкіряний диван поруч парапету, яким загороджено віп-зону. Звідси перший поверх, імпровізована сцена та молоді тіла, що дриґаються в такт музиці, розглядаються по-особливому відкрито. Коли теми для розмов закінчаться, можна вчепитись за одне з екземплярів «золотої молоді» і спостерігати за дурницями, зробленими «за п’яної голови».

— Ого, — присвистує Григорій і подається через стіл вперед. — У дружини дозволу запитав?

— Я не підкаблучник.

— Звісно. Ти звихнутий на щирому коханні чоловік, який зі шкури пнеться, лиш би догодити бажаній жінці.
Слова потрапляють прямісінько в серце, солять випечену заживо рану.

— Немає кому догоджати. Я розлучаюсь, прогнав геть Ліну.
Григорій не знаходить слів, хапає ротом пропахле барвами нічного життя повітря, недовірливо зирить спідлоба.

— Взірцеве кохання розлетілось як картковий будиночок? Малий з нею залишився?

— Ні, син житиме зі мною, а Ліна назавжди зникне. Я про все подбав.
— Треба випити, — друг ляскає долонями по столі та підкликає офіціанта. Насупившись, роздивляється довкола. Не знає, що сказати.

— Не переймайся. Ліпше відсвяткуймо підписання найбільшого контракту в історії «Піраміди».

— Справи йдуть вгору? — вмить перемикається на роботу Григорій. Особисте особистим, а хватка бізнесмена не дрімає. Знайомий мружить очі так, як людина, якій на гадку спала неймовірна ідея.

— Не скаржусь. Контракт з Пшельським відкриває широчезні кордони, точніше стирає кордони для наших товарів.

— Батько гордиться тобою, — вкрадливо не то стверджує, не то запитує. — У політику не плануєш податись?

— Куди? — перепитую з нотками скептицизму. — Пропонуєш посунути колишнього тестя?
Нам приносять випивку. Бурштинова рідина приємно обпікає горло, розтікається венами, розмальовуючи чорні тони в світліші.
Язик розв’язується, навертаються шкільні спогади і знову… знову тема політики. Григорій горить яскравіше бенгальського вогника, коли мова заходиться про мерію.

— Ти маєш всі шанси прорватись. Ми зможемо! Головне — правильний підхід і гроші.

— Вже говоримо про «ми»? — випиваю, намагаючись зосередитись на суті розмови. Несподівано прокидається життєвий інтерес, підкріплений дозою алкоголю. Примарні далі видаються куди ближчими за самого Григорія.
Шкільний друг змовниць підсувається ближче і майже переходить на шепіт.

— Відбудуємо власним коштом дитячий будинок на Сковороди, закупимо ексклюзивну техніку в лікарню, оплатимо благодійний концерт, частіше показуватимемось на різних громадських заходах — і поступово пропхаємо твою кандидатуру, а за твоєю мою.

— А сам чого ні?

— Не потягну авторитетом. Крім того, твого батька добре знають, і він зможе проявити вплив в певних колах.

— Через вік тато не балотуватиметься, — задумливо протягую, стикнувши пальці обох рук. Мозок, наче двигун, набирає обертів, а перед очима пробігають картинки перспективного майбутнього. — Та мене підтримає.

— А я про що?
Друг самовдоволено відкидається на спинку, блукає поглядом залою і в той самий час подумки перебуває десь дуже попереду.
Та раптом аж підскакує на місці.

— Примару побачив? — з неприхованою цікавістю озираюсь на перший поверх, звідки долітають карколомні баси дабстепу. Практично всі відвідувачі витріщаються на не менш карколомну танцівницю, яка зазивно вигинається і присідає прямісінько на барній стійці.
Хлопці обступили граційну дівчинку, верещать, ніби на футбольному матчі, і в кожного єдине питання на лобі: коли почнеться стриптиз. Якийсь нахаба запихає купюри прямісінько за край тканини на попереку. А вона не звертає уваги, що липкі руки принизливо совають гроші і лапають оголену спину.

— О, дає жару! Справжнісінька лялечка, — прицмокує Григорій. — Такій не гріх і квартиру найняти. Гарно рухається. Уявити, яку втіху подарує щедрому спонсору. Ні, ці зіваки нігтя її не вартують.
Сукня пишно розлітається численними складками, варто танцівниці швидко крутнутись на місці. Зору відкриваються стрункі ноги, котрі беруть початок «від вух».
До речі, від вух… Вона відгортає копу довгого темного волосся, показуючи мені обличчя.
Знайоме до біса обличчя.

— Бляха, вона з глузду з’їхала?

— Стривай, ти куди? — у скроні б’є голос, залишений далеко позаду у вирі несподіваної і нетактовної зустрічі з моєю креативною директоркою.
Даніела. Креатив з неї так і пре, перехлюпуючись через чашу мого терпіння.
Я не чую абсолютно нічого. Ні музики, ні захоплених овацій зівак, ні настанов Григорія.
Є тільки вона і вибритий наголо молодих, який стягує дівчину з імпровізованої сцени та волочить у глиб натовпу.
Вони зникають з очей і щось давке та пекуче стискає горло.
Подумки, я запевняю себе, що роблю помилку, кидаючись за Багрицькою. Вона — доросла, самодостатня жінка з правом проводити вільний час як душі заманеться. Я — керівник, який дбає про імідж компанії і який після сексуальних танців повинен звільнити недалекоглядну працівницю.
Натомість я ліктями проштовхую сп’янілу молодь і відчайдушно намагаюсь відшукати коротеньку пишну сукню пастельного відтінку.
Куди вона поділась?