РОЗДІЛ 13 "Подарунки собі"

— Шопінг, шопінг, шопінг! Даніело, збирайся швидко, а то промнешся в стінах офісу і нічого не встигнеш зробити для себе прекрасної.
Ліза вдавано дує губки й нетерпляче цокає пальцем на наручному гаджеті.
А я прибита до землі, не тямлю хто я і де знаходжусь. Підборіддя пече вогнем, наче до нього приклали розжарене залізяччя,  серце розриває груди, пригадуючи тепле дихання Натана, що розбивалось об мою шию.

— Ей, ти чого? — клацає перед носом подруга. — Зурочив хто?

— Все нормально, — відмахуюсь долонею. — Твоя правда, нічого гаяти вільну хвилину на…
«На заборонного чоловіка», — подумки додаю. Голова йде обертом, варто оцінити Денського зі сторони простого смертного чоловіка, а не як сталевого, незворушного керівника. Хоча, не дуже бос простий. Він вишуканий, рідкісний екземпляр поміж сильної половини людства.

— Ти з конференц-залу повернулась сама не своя. Невже бос перепросив за ранковий зрив?

— Перепросив, — замалим стримую радісну посмішку. І як перепросив! Досі ноги трусяться.

— О, подруго! Мені аніскілечки не подобається настрій стосовно Денського. Забуваєш, що він шеф,  що не терпить службових романів та короткочасних інтрижок підлеглих. Переступивши межу,  вилетиш з «Піраміди» у свою Богом забуту місцину. Добре подумай перед тим, як дозволяти серцю займати місце мозку.

— Лізо, ти за освітою не психолог? — легенько щипаю дівчину за лікоть. Ми йдемо вже порожнім коридором і можемо дозволити трохи жартів. У тиші наші каблуки вицокують так гучно, що навіть хтось затримався з колег, то ні слова не розчує.

— Ні! Я — навчена життям дурепа, — із сумом зітхає дівчина. Хочу запитати, що ж такого сталося неприємного, проте прикушую язик. Не личить пхатись в душу.
Ліза з тих, хто довго не переймається проблемами. Наступної хвилини вона вже фантазує, що б мені личило і як би Натан дивувався, вгледівши креативного директора, наприклад, в яскравій червоній сорочці чи сукні-футлярі насиченого рожевого відтінку.
Вирішуємо сьогоднішній вечір присвятити магазинам, а  вранці я переїду і, поки Ліза трудитиметься на благо «Піраміди», спокійно розкладу речі.
Нова знайома добре орієнтується у популярних брендах, а відмінний смак досить швидко спустошує частину моїх заощаджень.
Спершу купуємо ділові світло-сірі штани з провокаційною родзинкою — високим поясам, прикрашеним на попереку хитромудрими складками тканини. Дивний задум дизайнера ідеально лягає на фігуру та приковує погляд. У поєднанні з коротеньким жилетом виходить… сексуально. До біса сексуально і звабливо. Чесно, я вагалась з покупкою. Та консультантка запевнила, що ділова леді — це не сіра мишка, а сильна жінка. А кожна сильна жінка повинна мати звабливий, недосяжний вигляд. Далі на касу понесли червону сукню. Звісно, ділову, пошиту з костюмної тканини… і вкотре з маленькою деталлю. Плаття скроєно на запах, наче халат. Коли робиш крок, оголюється коліно, і вище, вище. Мабуть, я збожеволіла чи занадто увійшла в образ креативної директорки.
Я згідна з божевіллям, бо в наступному бутику купую кілька нових комплектів білизни, в іншому — дві спідниці та три блузи. І всі далекі від улюблених, стриманих, тьмяних кольорів боса.
Лізі обирає нові, за моїми мірками, дорогі туфлі, і з майже порожніми гаманцями, проте щасливі й натхненні, ми добираємось до виходу з царства красивих речей.

— Стоп! — раптом гальмує подруга біля вітрини, за якою причаїлось справжнісіньке диво. Мої пакети з шурхотом врізаються в когось з відвідувачів, проте я нічого не бачу, окрім сукні за склом. Ніжний пастельний колір, низ з численних кругів шифонової тканини, довгі зав’язки на шию і оголена спина — аж сльози на очі навертаються, так сильно маленька дівчинка в мені прагне отримати цю невагому хмаринку на свою фігурку. Поруч стоять босоніжки, і разом виходить ідеальний комплект.

— Ти повинна це купити. На тебе шито, — випалює на видиху Ліза. — Навіть розмір взуття підходить.
Придивляюсь до цінника і серце робить кульбіт. Моя місячна заробітна плата на попередній роботі. Вартість босоніжок взагалі боюсь взнавати.

— Ні, — чесно зізнаюсь. — Не маю таких грошей. Та і куди вдягатиму? В офіс — перебір.

— Та який офіс? Ще шефа відіб’єш в його видри. У такій сукні починають життя з чистого аркуша. І ти почнеш. Вважай мене доброю феєю. Я куплю тобі сукню, а ти із першої платні повернеш гроші.

— Не зручно!

— Не зручно в таких штанах хлопців відлякувати! План такий: увечері йдемо в клуб. Відсвяткуємо і твоє призначення, і вдале підписання контракту, і сукню заодно вигуляємо.

— Ні!

— Так!
Коли плаття опиняється на мені, я все-таки пристаю на спонтанну ідею. У дзеркалі не сіра мишка, а справжнісінька лялечка, готова відірватись від душі.
Знала б леді ранкові наслідки…