РОЗДІЛ 12"Піти раніше"

Після зустрічі з Пшельським я збираю підлеглих в конференц-залі. Контракт підписаний, і мені є що сказати колективу. Настрій значно покращується, а думки про Ліну тікають на другий план. Дійсно, робота допомагає позбутись нав’язливих, неприємних спогадів.
Працівники поспішно заходять в зал, кидають на мене побіжні погляди й одразу надають обличчям серйозний вираз.
Чутка про мої ранкові зриви облетіла офіс зі швидкістю світла, і тепер всі зайвий раз бояться глянути в сторону шефа. Таким розлюченим і злим не звикли бачити. Вимогливий — так, але не тиран, яким постав в їхніх очах.
Найбільше дісталось Даніелі. Ось їй наговорив зайвого, перейшов заборонену межу від робочого до особистого.
Тому, коли дівчина з’являється у дверях, відчуваю докір сумління. Креативний директор потуплюється в підлогу. Під час укладання договору вона також всіляко намагалась уникнути мене.
Образив.
Дуже образив.
А ще не знайшов часу запитати, кого чи чого боїться.
Даніела сідає на перший ряд на рівні з підлеглими, якраз навпроти столу для керівництва. Томський та Семенович розглядають документи поруч мене, а праворуч, крісло для креативного директора, залишається вільним. Настав час креативному директору по праву його зайняти. Молодець. Вона справилась на всі сто відсотків.
Нарешті працівники «Піраміди» втихають.

— Я зібрав вас, щоб повідомити приємну звістку. Буквально тридцять хвилин тому «Піраміда» підписала найбільший контракт за своє існування.
Радісний гул несеться рядами, звучать оплески, хтось вже мріє про додаткову премію.
Зосереджуюсь на Даніелі, яка незворушно, безпристрасно вдає, що роздивляється стенд для презентацій. Дівчина видається виточеною з мармуру умілим майстром, який вклав у своє творіння серце і душу. У мішкуватих штанах і блузі незрозумілого кольору все одно вона залишається прекрасною.

— Я вдячний за вашу працю і відданість компанії. Контракт — це спільні зусилля колективу. Та я хочу відзначити працівника, який висунув безапеляційні аргументи й схилив Пшельського до співпраці з «Пірамідою». Даніело, ви справжній професіонал і я радий бачити вас у команді.
В адресу Багрицької летять оплески, і вона не знає, куди подітись від раптової уваги. На долю секунди наші погляди схрещуються, її — зніяковілий і бентежний, мій — підбадьорливий.

— Ваше місце поруч зі мною, за цим столом. Проходьте.
Дівчина ошелешено дивиться, наче пропоную замість себе очолити компанію. Ліза підганяє її, мовляв, чого зволікати, інший з першого дня зайняв би відведене для правої руки крісло.
Доводиться вийти особисто та провести креативного директора.
Допомагаючи зі стільцем, я випадково торкаюсь руки Даніели. Невинний жест викликає в дівчини приступ страху. Вона занадто різко відсахується, показуючи, як неприємно бачити мене поруч. Хоче щось сказати, але промовчує.
Я оголошую ще кілька слів подяки всім, обіцяю дуже багато роботи над новим проєктом і в честь знаменної події вперше в історії компанії відпускаю їх на годину раніше.
Овації звучать з чотирьох сторін, відбиваючись луною від голих стін величезного залу.
Підлеглі поспішно розходяться. Залишаються Томський і керівник юридичного відділу.

— Ходімо, Даніело, — нахиляюсь над самісіньким вухом дівчини. — Вранці ми не встигли договорити.

— Перепрошую, Натане Сергійовичу, — відповідає одним губами. — З вашого дозволу годину вільного часу я витрачу на особисті справи. Не щодня випадає така рідкісна можливість — піти раніше.

— Не переїхали з готелю?
Дівчина заперечно хитає головою.

— Візьміть завтра вихідний. Дня вистачить, щоб розібратись з переїздом? Хоч якийсь варіант підшукали?
Даніела зволікає з відповіддю, втекла б, та я надійно зафіксував своїм кріслом її.
Олександр невдоволено дивиться на нас та під бубніння старого юриста змушений піти в його кабінет і переглянути чергову звітність.
У спорожнілому конференц-залі ми залишаємось удвох. Круглий годинник в навислій тиші безупинно відраховує час, натякаючи, що він ніколи не стоїть на місці.

— Я повинен перепросити. Не знаю, що ранком найшло. Поводився з тобою грубо.

— Я розумію, — ще дужче ніяковіє, не очікуючи почути вибачення. — Ти сказала, що боїшся. Що мала на увазі?
Двома пальцями підхоплюю дівоче підборіддя, розвертаю до себе обличчям і зазираю у вічі.

— Я хотіла сказати, що… Хотіла зізнатись, — тягне. Їй важко говорити, тема особиста. — Одним словом, мене дуже лякала зустріч з Пшельським, тобто боялась, що не справлюсь, здамся.

— Ти вмієш здаватись? — щиро дивуючи й продовжую вивчати бурхливе хвилювання на денцях широко розплющених очей. У Даніели чиста рівна шкіра, м’яка на дотик. Чоловіче єство бере гору над здоровим глуздом, і я великим пальцем відтворюю невидиме півколо по вилиці.
Так завжди роблять чоловіки, які бажаю виразити свою симпатію і ніжність до протилежної статті.
Даніела зривається на ноги.

— Я краще піду.

— Не забудь, завтра — вихідний.
Вона швидко зникає за дверима, а я кілька хвилин дивлюсь услід, в порожнечу, в минуле. Потім на всі груди роблю повний вдих, намагаючись впіймати залишки її парфумів, насолодитись їхнім квітковим ароматом.
Мабуть, я божеволію.
Або просто хочу компенсувати біль, спричинений зрадою коханої жінки.

— Треба зганяти в клуб. Тривалий час я був зразковим сім’янином. Вистачить, — промовляю сам до себе і ляскаю по дерев’яній поверхні столу.
Повертаюсь додому раніше. Ми з Назаром живемо в батька. Ліна побоїться пхати носа в його будинок, тож малий перебуває у відносній безпеці. Я зможу залишити сина і трохи розслабитись з Григорієм, другом зі шкільної лави.
Та якби я тільки знав, чим закінчиться вилазка в нічне життя.