РОЗДІЛ 11 "Хибні висновки"

Денський дивиться на мене так, наче я піддослідна миша, експеримент з якою не вдався. Денський так гучно дихає, що гаряче повітря обпікає мені душу. Денський такий злий, що зі страху кам’янію на місці. Серце завмирає і падає в п’ятки. Кров застигає і я перетворююсь на безмовну мумію.
А торнадо «Натан» насувається, затягуючи в епіцентр неприборканої ненависті. На мить озираюсь на двері, чи, бува, нікого немає за спиною. Можливо, шеф попелить поглядом іншого підлеглого. Ні, в кабінеті ми вдвох.
— Уважно слухаю, — чоловік корчить зневажливу гримасу, при цьому очі відверто розглядають моє скромне вбрання. Складається враження, що виключно мій зовнішній вигляд викликав хвилю огиди в керівника.
Нічусь. Червона фарба невчасно припливає до щік. Я роблю чергову помилку: вільною рукою починаю розправляти комір, чіпаю волосся.
— Я прийшла поговорити.
— Звісно, не зваблювати ж, — хмикає, вражаючи мою самооцінку зверхністю.
— Взагалі-то я працюю, а не шукаю пригод, де не потрібно, — несміливо намагаюсь відбити недвозначні натяки.
— Сподіваюсь, сталось щось дійсно важливе, якщо перервали свій робочий процес і увірвались перебити мій. Сідайте.
Натан театрально вказує на стілець, розташований найближче до нього, а сам залишається незворушно стояти біля вікна.
Всередині зароджується непереборне бажання дременути геть.
Натомість кошусь на стілець і, намагаючись приховати спантеличений стан, повільно роблю крок за кроком в глиб кабінету.
Секунда.
Друга.
Третя вічна секунда. Кожний рух під прицілом.
Сівши, руками продовжую теребити невинні документи.
— Ви їх зіпсуєте, — киває гострим підборіддям Денський, і я знаходжу в собі сили поглянути на чоловіка.
Він має зовсім кепський вигляд. Втомлений, розбитий, не голений, злий і змучений. Якщо вранці Томський був після гарної гулянки, то шеф скидається на людину, в якої сталось велике горе.
Забувши про Олександра і про власні страхи, про субординацію і рекомендації тримати язик за зубами, запитую:
— Хтось помер чи захворів?
— Що? — спантеличено подається вперед.
— Перепрошую, я не маю жодного права втручатись у ваше особисте життя, — запинаюсь. — Але не втрималась, бо ви зовсім пригнічені.
— Я помер, — несподівано випалює Натана. У голосі звучить біль. Стільки пекучого, неосяжного болю, що серце не витримує. Западає протяжна хвилина тиші. — Проте це не має жодного стосунку до компанії. Про що хотіли поговорити? Пшельський приїде о четвертій, і ви повинні придумати чим здивувати.
І знову холодний погляд ковзає недоречними штанами, блузою, мовляв, куди більше вражати.
— Креативники і юристи сьогодні працюють разом. Я прийшла з іншого приводу. Особистого, — додаю несміливо.
Акуратні брови Натана зацікавлено повзуть догори. Думає, що аванс наскочила канючити.
— Два тижні випробного терміну не пройшли, і «Піраміда» не в змозі виплатити аванс. Та завдяки вам Пшельський сьогодні сидітиме в нашому конференц-залі, тож як керівник можу заохотити особисто.
— Стривайте…
— Чого ж стривайте? Даніело, вашій залізній хватці навіть я заздрю. Тримайте.
Чоловік одним ривком, не розриваючи зорового контакту, дістає з гаманця картку і простягає мені. Дивлюсь на золоту кредитку мов заворожена, не знаходжу слів. Ситуація обертається в протилежному напрямку від запланованого.
— Ви не вірно зрозуміли.
— Улюблена фраза жінок, — вибухає реготом, наближеним до істерики. — Беріть, ви заслужили. Кожна жінка, навіть за найменшу дію, вимагає оплати. За все.
— Я поговорити прийшла, а не вислуховувати докори. Мабуть, навідають пізніше.
— Даніело, набиваєте ціну?
Я не пізнаю Натана. Де стриманий, розсудливий керівник? Де людина, гідна високого статусу генерального директора? Навпроти лицемір і негідник, який виміщає злобу на слабших.
Не хочу плакати. Я не повинна плакати перед Денським.
— Ви трохи не в собі…
— А не запитаєш чому, Даніело?
Далі стається непередбачуване. За долю секунди Натан опиняється поруч, двома руками по різні боки впирається в спинку стільця і люто, люто вдивляється в обличчя. Кілька сантиметрів розділяють мисливця і жертву. Страх морозить розум. Ледь розтулюю губи, аби вхопити якомога більше повітря.
Денський ловить поглядом мої вуста.
Не знаю.
Я не знаю, що робити.
— Чого прийшла? — хрипить він, викликаючи на шкірі сироти. — Хто ти насправді?
У роті сухо, наче три дні не пила.
Здається, зараз втрачу свідомість і від хвилювання, і від різких чоловічих парфумів, і від чоловічої магнетичної сили.
— Я боюсь…
Тиха, писклява фраза прорізає високовольтну напругу між двома пораненими душами, між чоловіком і жінкою, котрі пізнали зраду.
Зізнання стає переломною фазою, міцно стиснені вилиці навпроти неохоче розслабляються. Мій вигляд загнаної миші повертає шефу здоровий глузд.
— Тобі хтось погрожує?
— Я…
— Натане, важлива справа…
Двері з пронизливим свистом прочиняться навстіж, відкриваючи зору Томського. Він явно поспішав в кабінет, ніби передчував мій намір зізнатися. Колишній переводить стурбований погляд з Натана на мене, намагається втямити, чи встигла відкрити нашу таємницю. А згодом доходить, що ми знаходимось занадто близько один до одного, наче хотіли поцілуватись.
— Проходь, — неохоче запрошує шеф і знову мене гіпнотизує. Розмова не закінчена.
— Попрошу без сторонніх. Фінанси не люблять зайвих вух.
Олександр спопеляє, принижує, зневажає.
Я кохала його. І ще вчора в його присутності серце пропускало удар .
Ні, я все скажу. Натан зобов’язаний знати, яким насправді є Олександр.
Коридором плетусь, не роздивляючись і не помічаючи нікого. Колишній не дасть мені спокою, поки не виставить за двері. У його підлому розумінні я дуже небезпечний свідок з минулого життя. Боїться гад, що зірву весілля і з-під самісінького носа втече чималий куш.
Ліза вихором несеться назустріч, одразу зупиняється і засипає безліччю питань. Ранкові події дезорієнтували мене, тому не можу вловити суті розпитувань.
— Я зараз кави заварю. Ранкова кава допомагає захиститись від нервових зривів. Наш шеф сьогодні не з тієї ноги встав, дістається всім.
Через якихось хвилини десять я вже займаю своє крісло з чашкою ароматного напою в руках. Кадровичка не поспішає полишати саму в кабінеті й сідає навпроти, готова вислухати та підставити плече для сліз. При цьому вона безупинно тараторить про Денського, детально описуючи як зранку накричав на охоронців, причепився до старого Семеновича, а хтось взагалі бачив, що довго не міг припаркувати автівтку.
— Тобі за що дісталось? — цікавиться моїми проблемами.
— Я так і не зрозуміла. Зате дивився, наче перед ним щось безформне.
— О, даєш! — щиро сміється дівчина, а, заспокоївшись, вкрадливо уточнює: — Можливо, одяг не сподобався? Я не хочу образити, але вчора і сьогодні ти зовсім не тягнеш на креативного директора.
— Немає підстав сердитися, сама бачу. Я живу в готелі і не маю часу ні житло підшукати, ні одяг купити.
Ліза смачно потягує каву, замислено вивчає моє обличчя крізь скельця елегантних окулярів.
— Моя подруга заміж вискочила і тепер я сама винаймаю квартиру неподалік від офісу. Якщо хочеш, заїжджай. Платитимемо порівну. А стосовно одягу — не проблема. Безліч магазинчиків відкриті до одинадцяти вечора, були б гроші.
— Тобто, вже завтра я зможу переїхати? — оживаю надією.
— Навіщо тягнути? Сьогодні встигнемо. Вище голову, Даніело, і годі сирість розводити. Схоже, з нашим шефом доведеться запастись залізними нервами, бо в нього явно виникли неприємності. Триматимемось разом!
Натан Денський…
Перше враження про вас розбито.
І нікому більше не дозволю витирати об себе ноги.