РОЗДІЛ 10 "Я скажу правду"

Ця сорочка занадто поношена, а ці штани висять як на швабрі, у футболці не підеш, бо на роботу ніхто не вдягає футболки. Ретельно перебираю свій гардероб, надісланий мамою, і скептично хитаю головою. Нічого одягнути. Речі не відповідають дрескоду солідної компанії. Що не вдягни — провінція провінцією, просто і дешево. У порівняні з Лізою я виглядаю бідною, обдерто родичкою. А що вже говорити про Мію і дружину Денського?
Стоп, порівнювати себе з останніми не годиться, до снігових королев мені діла немає.
Час підпирає і я роблю вибір на користь темно-коричневих лляних штанів-палаццо, світло-бежевої блузи з милими квіточками біля коміра- стійки. Оскільки протягом дня планую багато працювати за комп’ютером, збираю волосся у високу дульку та відмовляюсь від туші. Моїм очам сьогодні добряче перепаде.
Перед виходом з готельного номера ( можливо хоч на вихідних вдасться підшукати квартиру) у невеличкому дзеркалі роздивляюсь своє зображення. Мда, зовнішній вигляд бажає кращого. З першої заробітної плати прикуплю щось новеньке.
В офіс забігаю однією з перших. Відмикаючи свій кабінет, з острахом поглядаю на сусідній. Вчора Олександр не приходів в компанію, сьогодні, сподіваюсь, теж не покажеться. Табличка «Фінансовий директор» боляче ранить серце і я важко зітхаю. Та не встигаю прокрутити замок, як двері навпроти прочиняються, з них показується сестра Денського. Спершу в очі впадає яскравий, виразний макіяж, густі штучні вії та масивні брови. Найбільшу увагу привертають губи, смачно нафарбовані густим шаром матової червоної помади. Потім погляд чіпляється за жовту, коротесеньку сукню, прикрашену величезним бантом на спині. Складається враження, що дівчина — казкова мультяшна героїня. Не вистачає лише різнобарвного волосся.
А поруч неї одразу вигулькує герой — пом’ятий, з опухлим обличчям, наче кілька ночей підряд не спав. Томський блискавично реагує на мою присутність.

— Добрий ранок, — стримано вітаюсь та переводжу очі на замок, який не хоче піддаватись.

— Добрий, — егоїстично кидає Мія. Впевнена, дівчина швидко оглядає мене з ніг до голови. Як ніколи шкодую про простенький образ пересічної працівниці дитячого садочку. — Коханий, я пізніше зателефоную. Гарного дня!
Коханий…
Коханий…
Коханий…
Інколи життя обожнює знущатись.
Мія й Олександр — пара. У такому разі, куди поділась Томка, моя колишня найкраща подруга і єдине справжнє кохання колишнього коханого хлопця?
Тим часом Мія вигинається, смачно цілує в губи свого обранця. Гидко.
До відчаю боляче і не приємно. Моє серце зрадливо пропускає удар.
Дівчина вистукує каблуками в до ліфтів. Кожний її плавний рух стегнами — досконала відшліфована техніка, ніби зумисне брала уроки зваблення.

— Привіт, Даніело, — сухо вітається колишній, як тільки залишаємось наодинці в довгому коридорі. Він рвучко робить крок вперед, обіймає за плечі, легенько відпихає від дверей. — Я допоможу.

— Не варто, я звикла справлятись сама.

— Смілива стала? Пам’ятаю час, коли була покірною як кошеня.

— Нічого подібного не пригадую.
Замок піддається і чоловік штовхає двері всередину. Не гаючи ні хвилинки, швиденько проскакую повз і намагаюсь їх зачинити перед самісіньким носом «рятівника». Томський встигає поставити ногу, мої спроби сховатись ганебно розкриті й попередженні.

— Чув, завдяки тобі компанія підпише найбільший контракт на своє існування. Молодець, одразу проявила хватку. Мабуть, Натан призначить тебе керівником проєкту.
Невизначено знизую плечима. Менше всього прагну ділитись думками чи мріями з негідником.

— Денський доклав чимало зусиль, щоб переконати Пшельського, тож перемога спільна. А стосовно того, що дозволять самотужки вести контракт, дуже сумніваюсь. Я по перше людина нова і не перевірена, по друге Натан вже запитував про наше знайомство і ступінь спілкування. Вочевидь, не подобається походження з одного містечка.

— А я що говорив?
Томський рвучко смикає дверне полотно, змушуючи перелякано відпустити ручку. Його очі робляться крихітними, проте лють б’є з них фонтаном, вбивче і войовниче.

— Забирайся з компанії, — нависає згори, готовий розчавити одним махом. — Пішла геть, нікчемо! Інакше ти пошкодуєш, що на світ народилась.
Страх липкими щупальцями хапає душу, ноги кам’яніють, а з рота вилітають нечленороздільні звуки. Натомість Томський ні капельки не тушується, навпаки, пре, не відчуваючи міри. Довгі пальці цупко обхоплюють моє підборіддя, змушуючи поглянути у вічі, зазирнути в самісіньке пекло.

— Знищу, у в’язницю кину!

— Як Тому? Де вона? — гнівно випалюю в обличчя. В офісних стінах безпечно, він нічого не зробить.

— Закрий рот! — шипить над самісінькою головою, а я вловлюю його ранковий перегар. — Не смій говорити про Тому, ти нігтя її не вартуєш!

— Це ти забирайся під три чорти з мого кабінету. Не змушуй волоти й викликати охорону.

— Тобто, знову відмовляєшся їхати додому? — єхидно уточнює, а сам перетворюється на мисливця, який напав на слід здобичі.

— Не маю звички повертатись. Вийди по-доброму, у мене купа роботи.
Будь на сторожі, — серйозним тоном завершує конфлікт Олександр. Він сильно гепає дверима, аж картини здригаються.
Я повільно сповзаю по стіні, її крижаний холод сягає кісток, однак легше не стає.
За останній рік Олександр кардинально змінився. На жаль, у його душі прокинулись справжнісінькі демони і їхня нова жертва — я.

— Ти не залякаєш мене, Томський. Я все розповім Натану Сергійовичу, він повинен знати, інакше ситуація вийде з-під контролю.
Хапаю на столі перші ліпші документи і на ватяних ногах відправляюсь в кабінет шефа.