РОЗДІЛ 9 "Всі вони однакові"

— Пояснюю один єдиний раз, більше не повторюватиму. Ти не побачиш Назара, син залишається зі мною, а що ти робитимеш далі — байдуже. Я не хочу тебе бачити. Вже вранці адвокати займуться розлученням.

— Натане, ти позбавиш мене сина?

— Моя позиція чітка. Хвойда не виховає нормального чоловіка. А знаєш чому? Бо в неї відсутнє відчуття такту і поваги до загальнолюдських цінностей.

— Натане, будь ласка, — Ліна подає навколішки, боляче збиває оголені коліна. Її крижана долоня ловить мою, обіймає, вимолює. — Я вмру без нього.

— Припини, на нас прислуга дивиться.
Насправді мені байдуже на прислугу, на те, що вранці наш розрив стане сенсацією номер один.

— Ти ніколи не був жорстоким. Благаю.

— Жорстокість — надійні стіни, збудовані на фундаменті зради. Ти принизила мене, розбила в серці найдорожче. Крім відрази, нічого не відчуваю.
Ліна розуміє, що благаннями не допомогти. Її обличчя добирає виразу ненависті, презирства. Випроставшись, проникливо дивиться у вічі.

— Покидьок! Я зітру тебе і твій бізнес. Усі дізнаються правду про Натана Денського, суворого короля з бездоганною репутацією, а насправді циніка, звихнутого на бізнесі.
Дружині нічим крити поразку. Її батько не стане тягатись зі мною заради внука. У його кар’єру вкладено дуже багато грошей, за які буде вдячний до кінця днів. А скандал тільки зіпсує його авторитет. Тож навряд дозволить дочці роздувати з мухи слона.

— Єдине, що можу запропонувати — це гроші. Бери жалюгідні купюри і забирайся геть.
Ковтає гіркоту, знову змінюється на обличчі. Хитро зирить і зважує, чи не обманюю.

— Хочеш мене купити?

— Ні, — відверто сміюсь. — Здихатись, бо купляти вже нічого. Після того на червоній тачці не стоятиму в черзі, гиджусь.

— Який же ти!!!

— Скільки? Назви суму і не витрачай мій дорогоцінний час на порожні балачки.
Ліна гордо здіймає підборіддя, набиваючи ціну. Збоку це має смішний і непривабливий вигляд. Мені наче очі відкриваються. Брехлива стерва крутила за спиною романи, а я так самовіддано її кохав, сліпо кохав.

— Триста тисяч доларів щороку та наша квартира в Барселоні.

— Круто! Але квартира моя, аж ніяк не наша.

— Спільно нажите майно. Куплена під час шлюбу, вона підлягає розподілу. І бізнес теж.
Хмикаю, вкладаю руки в кишені й вивчаю риси обличчя жінки, яку ніби вперше бачу. Заплакана, обличчя розпухле, косметика розмазана, волосся скуйовджене. Неприваблива, огидна та й нахабна на додаток. Відкрито цілуватись перед самісіньким будинком — верх безстрашності. Коли стала такою? Чи була?

— То як?
Отже, сина ти оцінила в триста тисяч. Як низько! Погоджусь, аби тільки не бачити фальшивої любові. Свого часу батько прогнав маму без копійки за душею, навіть речі не дозволив зібрати.

— Підійдеш хоч на метр до Назара, розмова набуде кардинально протилежних тонів. Ключі знаєш де, карту маєш, гроші я перерахую. Все, забирайся.

— І мою машину, останню.

— Що?

— Моральна компенсація за роки святого терпіння. Ненавиджу тебе, Натане Денський. Сподіваюсь, наш син виросте хорошою людиною, а не таким сліпим егоїстом як його батько.

— Не дізнаєшся, бо ростиме без матері, — з болем у голосі уточнюю. Малий страждатиме найбільше. Додаю: — Сиротою при живій матері.
Слова зачіпають душу. Ліна хоче заперечити, вколоти, та не перебуває в становищі, коли варто сперечатись. Можу залишити без нічого.
Я чекаю надворі, поки збере речі й висунеться з будинку. З важкою валізою дружина показується глибоко поночі.
Я наказую водієві відвезти «неоціненний життєвий вантаж» до батьків, потім довго махаю рукою вслід колишній дружині, вслід своїм не здійсненим мріям.
І мені так препаскудно.

Ранок в офісі починається з метушні. Креативники та юридичний відділ працюють над новим проєктом. Ближче до вечора планує заїхати Пшельський. Як тільки його підписи опиняться на договорі, перед «Пірамідою» відкриваються безкраї горизонти експорту.
Моя поява в компанії активізує роботу на повну потужність. Помічниця одразу заходить слідом в кабінет з купою паперів, які явно не терплять зволікання.
А я втомлений, розбитий, принижений. Хочеться сховатись в шпаринку і тихенько-тихесенько сидіти, поки не мине хандра та біль в грудях.

— Юристи надіслали для узгодження. Зверніть, будь ласка, увагу на п’ятий та четвертий пункт.

— Де Семенович? — кидаю на стіл телефон, сам завалююсь в крісло. Від безсоння очі печуть нестерпно, сконцентруватись важко.

— Зайнятий, — ніяковіє помічниця.

— Нехай зайде. Я особисто з ним поговорю. Решту документів залишай.

— Натане Сергійовичу, можливо, вам кави зробити?

— Не відмовлюся. Дякую!
Я не здатний думати ні логічно, ні раціонально, ні правильно. Назар цілісіньку ніч крутився і вимагав маму.
Стерва! Голими руками готовий придушити.
Силою стискаю олівець, і він ламається навпіл. Тиша в кабінеті по-особливому давить на головний мозок, викликає самотність.
Так, мені необхідно поринути з головою у справи, щоб ні на хвилиночку не повертатись в минулий день.
Коли приходить Семенович, керівник юристів, людина, яка заслуговує найбільшої довіри й поваги за віддану службу компанії, я озвучую своє поки несподіване для всіх рішення — розлучитись, та натякаю на врегулювання фінансової сторони.
Роки підфарбували темне волосся підлеглого проблисками сивини, а важкі справи відбились на обличчі десятками дрібних морщинок. Моє прохання очолити процес розлучення викликає щирий подив і заганяє в глухий кут загартованого професіонала. Моя сім’я в очах знайомих вважалась взірцем вірності і єдності.
Семенович то закриває рот, то відкриває і тільки розводить руками.