РОЗДІЛ 7 " У мене дружина-красуня"

Інтуїція мене вкотре не підвела. Я зробив правильний вибір, дозволивши провінційній дівчині очолити креативний відділ. Її ідеї варті уваги і я радий, що такий професіонал в моїй команді.
Завдяки її старанням потенційний замовний перетворився в реального, вже завтра ми підпишемо новий, найуспішніший за три минулі роки контракт.
Батько мною гордитиметься. Я довів, що гідний керма компанії, а він зробив правильний вибір, довіривши мені справу свого життя.
Партнери прощаються, і ми з Даніелою залишаємось удвох в ресторані. Очі в дівчини блищать. Вона сама сіяє як новорічна ялинка, не може всидіти на місці.

— Вітаю із заслуженою перемогою. Пан Пшельський вражений.
Одночасно підносимо келихи з вином, легкий стукіт кришталю сколихує повітря.
Даніела виглядає розслабленою, щасливою. Так почувається людина, яка вибралась на гору і з висоти пташиного польоту гордо дивитися вниз. Гордо, бо зуміла подолати всі перешкоди.

— Я дуже хвилювалась, — чесно зізнається, прокручуючи келих в тонких пальцях.

— Перший великий здобуток?

— Ні, другий. Першим було опинитись у вашій компанії. Не віриться, що займаю високу посаду у величезній корпорації.
Вона робить глибокий ковток багряної рідини.
А я…
Мабуть, теж занадто розслабився і близько підпустив до себе підлеглу. Мимоволі ковзаю поглядом по граційній шиї, завмираю на ямочці.
Божевілля якесь. Я маю красуню-дружину, та зараз заглядаюсь на прототип вчительки початкових класів.
Яка вона протилежність Томському! Наче з одного містечка, а манери, поведінка, прагнення — інші. Ось рік тому Олександр сидів так навпроти мене. Тільки замість скромності чи ніяковіння від нього віяло бажанням першості. І на його прагнення досягнути небаченого клюнула моя сестра Мія. Вони обоє заради вигоди готові через трупи лізти, а коли мова заходить про гроші й компанію — втрачають зоровий глузд. Я і Томський, з яким через місяць сестра побереться, суперники за крісло генерального директора. Батько довірив справу мені, тому не маю права на помилку. Я не поступлюсь вискочці Олександру.

— Вже пізно, я підвезу вас додому.
Брешу про пізню годину. У цей час я ще в офісі. Але присутність Даніели, легкої і відкритої, простої і щирої, бентежить. Вистачить жарту про розглядання мої спини. Субординація — понад усе.

— Іншим разом я б відмовилась від вашої допомоги, але поки місто погано знаю.

— Припини, — відмахуюсь, несподівано перейшовши на «ти». Очі дівчини розширяються від здивування, тож продираю горло й додаю тону офіційності. — Звикайте, Даніело. Нам часто доведеться разом вирішувати завдання, їздити і допізна працювати. Контракт з Пшельським не залишить вільного часу.
У машині здебільшого мовчимо. Перекидаємось кількома фразами про новий проєкт. Я дуже хочу запитати в дівчини про Томського. Їхня випадкова зустріч в моєму кабінеті (а що вона була несподіванкою для двох — сумніву немає ) викликала підозру, наче щось приховують, наче знають таке, що варто ховати від сторонніх очей.
Моя допитливість вимагає раціонального пояснення.

— Даніело, коли востаннє бачились з нашим фінансовим директором?

— Що? — спантеличено перепитує. За долю секунди вона перетворюється на зляканого їжака, який згортається клубочком та виставляє оточенню гострі колючки. Кілька разів кліпає очима, ретельно профільтрувавши запитання. Мозок гарячково формує відповідь, а я чекаю. — Вчора, — випалює на одному подиху. — Томського вранці не було на нараді.
Звісно не було. Після сімейної вечері в мого батька, де тато підтвердив моє законне право керувати бізнесом, Олександр замалим не розплакався. Тому і не показав носа в офіс.

— Маю на увазі у вашому місті? Коли він їздив додому до батьків?

— У Саши батьки понад двадцять років за кордоном. Його бабуся виховувала, — випалює на одному подиху.
Потім кривиться, наче з’їла величезний лимон. Вона бовкнула зайве і тепер шкодує. Креативниця починає викручуватись:

— Протягом останнього року я була дуже зайнята і зовсім не слідкувала за життям містечка. На моїй фірмі виникли труднощі, доводилось багато працювати.

— На жаль, на плаву не втримались?

— Ні, попри всі старання — ні! Натане Сергійовичу, я хотіла вам подякувати за можливість працювати в «Піраміді». Нова робота стала ковтком свіжого повітря.

— Сподіваюсь, не підведете мене.
Щирість, непідроблена дитячість, які випромінює підлегла, змушують губи розтягнутись у посмішці. Згадки про Олександра відходять далеко на другий план, коли вона також усміхається, коли делікатно заправляє пасмо волосся.
Я знову зависаю. 
А це неправильно! Край неправильно, бо вдома чекає кохана дружина і наш п’ятирічний хлопчак.
Сім’я — це святе, непорушне. Я ніколи не переступлю межу, не зраджу Ліну, сина… Яким би не був сильний потяг — ніколи!
Мені було п’ятнадцять, коли тато пішов від мами. Історія банальна як в анекдоті. Застав з водієм. Він болюче пережив їхній розрив, розлучення. Інколи мені здавалось, що ліпше вона б померла. Я припинив з мамою будь-яке спілкування, натомість дуже зблизився з татом. Ми бачили один в одному споріднену душу. Страждали втрьох. Особливо Мія, бо залишилась без матері зовсім маленькою.
Її ніхто не навчив розбиратись в чоловіках, тому зовсім скоро вона стане на весільний рушник із справжнісіньким чудовиськом.
Я хотів втрутитись. Думав, проте не наважився. Стосунки у нас паскудні, а заборона кохати Олександра могла звести їх до відкритої ворожнечі.
Попрощавшись під стінами готелю, Даніела виходить з машини. Проводжаю худорляву фігурку, чекаю поки сховається у дверях. Совість щипає серце, бо закидав дівчину роботою з перших годин, не поцікавившись, чи перевезла речі, чи винайняла квартиру.
Дружина має рацію про мою залежність від справ. Сам працюю у дві зімни і підлеглих змушую викладатись на всі сто відсотків.
Під покровом вечірніх сутінків дістаюсь додому. Після одруження я викупив величезний маєток під містом. Кохана вболівала залишитись в центрі, мовляв, рух більше до вподоби. Та від моїх аргументів про користь чистого повітря для малюка здалась. Тепер ми живемо у двоповерховому сучасному будинку, побудованому за всіма можливими екологічними стандартами. На території знаходиться і басейн, і сад, і тенісний корт, ігровий майданчик для синочка.
Дорогою купую букет її улюблених білих троянд, малому — машинку на пульту. Сміюсь сам до себе, радий, щасливий. Ті рідкісні хвилини , коли знаходжу час для родини, неоціненні.
У піднесеному настрої звертаю у свою вуличку. Роками їжджу, знаючи напам’ять кожнісінькі вигини, дерева, ліхтарі.
До помешкання залишається якихось метрів сто, навіть менше.
Елітний автомобіль яскраво –червоного відтінку з відкидним верхом одразу приковує увагу. Його просто не можливо не помітити.
А в ньому закохана парочка цілується.
Не гарно витріщатись на чуже щастя.
Я намагаюсь відвести погляд від чоловіка, у якого волосся зібрано високо на потилиці, білявки, яка дугою вигинається, майже перебравшись коханому на коліна.
Білявка…
У знайомій червоній сукні, якраз в тон автівки.
Білявка…
Моя дружина.
Дикий рев гальм застає їх зненацька.