РОЗДІЛ 4 "Я поспішаю, дуже"

Нахабність Олександра, його дивна поведінка, а головне — підлість, яку вчинив рік тому, викликають ненависть і бажання зробити наперекір. Ні, я не розмовлятиму з ним, не вистачало витрачати дорогоцінний час на людину, яка витріпала всі нерви і через примху долі продовжує отруювати мені життя.
Демонстративно відвертаюсь, йду в напрямку зупинки громадського транспорту.  7LZoB7U3 (Місяці)

— Даніело, швидко сядь в машину, — звучить за спиною. Томський, вийшовши з автівки, наздоганяє та хапає за лікоть. Я таки зупиняюсь, одночасно висмикуючи руку.

— Саш, тобі не здається, що протягом останньої години ти дозволяєш собі занадто багато? Я нікуди не поїду і говорити не буду. Припини чіпати.

— Чому не послухалась? Я ж чітко сказав, щоб не думала влаштовуватись в «Піраміду». Для чого робити навпаки?
Не витримую. Томський взагалі з глузду з’їхав? Чи якусь таємницю ревно оберігає?

— Чого ти боїшся? — з викликом здіймаю підборіддя і дивлюсь колишньому прямісінько в залляті люттю і ненавистю очі.

— Денський попередив, що не терпить на роботі особистих стосунків між підлеглими. Коли довідається правду, тебе все одно виставлять за двері.

— Мене чи тебе, дізнавшись про зраду?

— Сядь в машину, — з притиском повторює над самісіньким вухом.

— Ми чужі люди, Томський! Тебе не існує. Вмер у той день, коли застала з іншою в нашому ліжку. Я не звільнятимусь і нікому не скажу про минулий зв'язок. Але не тому, що боюсь втратити роботу. Просто соромно, що жила з таким негідником під одним дахом. Відійди, дуже поспішаю.

— Ти пошкодуєш, пошкодуєш, Дадо.

— Даніела. Я Даніела.
Мабуть, єдине, що стримує Олександра від нового пориву вхопити під лікоть колишню, це поява автівки Натана.

— Прощавай! — зло випалюю в покрите багряними плямами обличчя. Позаду звучать лайливі слова, які колишній кидає у безсиллі вплинути на моє рішення. І в цьому увесь Томський — терпіти не може, коли не по-його.
Швидкою ходою вистукую каблучками якомога далі від персонального кошмару. Всередині кипить, наче я розжарене ядро сонця. Я така розсерджена, що готова себе роздерти на шматки. Вірно, себе…
Зрада коханої людини вибила землю з-під ніг, перевернула світ догори-дригом, проте я продовжувала дихати коханням, берегти приємні миті в пам’яті, жила ним, зрадником!

— Дурепа! Тут згадувати немає кого! Негідник! — бурчу під ніс, рухаючись у протилежному від зупинки напрямку і абсолютно нічого не помічаючи навкруги. — Сліпа, дурна, наївна!
Збоку роздається звук клаксонів, змушуючи серце зробити від несподіванки кульбіт. На видиху розвертаю голову в напрямку проїзної частини. Очі шукають чорний позашляховик Томського, а мозок вимагає таки сісти в машину і добряче заліпити по пиці її власнику. Мерзотник!

— Даніело! Даніело, куди ви так поспішаєте? Ходіть в авто, я вас підвезу.
Секунда, друга.
Очі фокусуються на дорогому чорному спорткарі, знайомому спорткарі. Легкий вітер вибиває із моєї зачіски пасмо волосся, кидає на чоло, закриваючи зору Денського. Поправляю пасмо, не кліпнувши.
Натан усміхається кутиками вуст, потім знімає сонцезахисні окуляри. Не віриться, що цей чоловік уміє щиро усміхатися, а в його очах здатна світитись прихильність, банальна людська прихильність до нижчих верств.

— Я поспішаю, дуже, — вимовляю майже пошепки. Цікаво, він бачив мене з фінансовим директором? Щось зрозумів із суперечки? Він виїжджав з підземного паркінгу, тому… Стоп, Дадо, не божеволій.

— Я помітив ваш поспіх, — підкреслює останнє слово. — Але буде швидше, якщо підвезу.

— Незручно, — пальцями мну ручки сумки, а в самої серце підскакує до горла. Натан запитуватиме про Томського. — Не хочу відривати вас від справ.
Денський знову дарує загадкову посмішку — легку, невимушену і … щиру.
Киває на сусіднє крісло, мовляв, заплигуй, та штовхає дверцята. Діватись нікуди.
На ватяних ногах обережно наближаюсь до машини, із затамованим диханням опускаюсь поруч чоловіка.
У салоні тісно. Мій зріст та високі підбори не дозволяються зручно розміститись.

— Хвилинку, я допоможу.
Шеф робить небачене. Нахиляється до мене близько-близько. Так близько, що порушує особистий простір, що плечем, обтягнутим тонкою синьою сорочкою, торкається мого, що аромат чоловічих парфумів стрілою залітає в ніздрі, що я зиркаю на його правильної форми обличчя і наші погляди схрещуються. Мить — крісло відсувається.

— З паском безпеки також допоможіть, будь ласка, — видавлюю писк. Звучить дивно, та я не зізнаюсь про страх щось пошкодити в дорогому шкіряному салоні. Я зроду подібною розкішшю не користувалась.

— Як скажете, — хмикає він і, перегнувшись, буквально нависає над мною бідолашною. На щастя серце припиняє битись і чоловік не чує цього сорому.

— Дякую.
Коли він повертається в попереднє положення, затягую повітря. Мова, здатність думати повільно повертаються.

— Адреса?
Називаю вулицю, пояснюю, що це готель.
Денський мовчки киває головою і під потужний рев двигуна, вклинюється в загальний потік транспорту.
Водій він вправний, досвідчено маневрує поміж численних автівок, при цьому раз за разом відповідає на дзвінки. Дорогою я милуюсь містом. Якоїсь хвилини забуваю де я, і з ким та захоплено розглядаю вулиці.

— Даніело, ви вперше в столиці? — порушує тишу бос.