РОЗДІЛ 3 "Тікай!"

Денський проникливим поглядом дивиться мені у вічі, потім окидає кабінет і знову зупиняється на мені.

— Даніела? Що відбувається? Я ж наказав йти у відділ кадрів.

— Зараз проведу. Зроблю короткий екскурс офісом і проведу.

— Дуже люб’язно, Олександре, з твого боку, — мовить Натан, не відриваючи від мене чорних, переповнених підозрами, очей. — А як же договір оренди? Втратив актуальність?

— Ось він! — картинно підносить папери Томський. — По дорозі закину юристам.

— От і неси юристам, а «по дорозі» набери Мію і скажи, що батько о восьмій чекає нас на вечерю. Пані Багрицьку я особисто проведу в кабінет номер вісім.
Денський силою штовхає дверне полотно, тим самим вказуючи мені на вихід. Почуваюсь спійманою на місці події злочинницею. Некрасиво вийшло, а головне — занадто неправдиво.
Довгим широчезним коридором, переповненим працівниками, які попри заклопотаність на обличчях, встигають роздивитись і шефа, і його супутницю, Натан йде розмашистим кроком. На підборах незручно бігти за чоловіком, і мені доводить трохи відстати. А він не зважає. Холодний і навіть цинічний. Такий типаж ніколи не звертає уваги на потреби інших, нижчих за себе статусом. На мить здається, що над головою керівника компанії світиться справжнісінька корона.

— Прийшли, — гальмує біля кабінету кадрів. — Дайте, будь ласка, ще раз резюме.
Завмираю на місці. Мрія працювати в «Піраміді» зависає над урвищем. Через дивну поведінку колишнього можу втратити роботу.
Та діватись нікуди. Тремтячими пальцями дістаю з теки документ.
Денський пробігає очима по друкованому тексту, скидає бровою.

— Ви з Томським з одного містечка?

— Так, але…
Заминаюсь, вмовкаю на половині слова. Зізнаюсь про колишні стосунки — випхають за двері, збрешу — таємниця рватиме душу і не знати, яким чином обернеться. Тепер вже не мрія над безоднею зависає, а я сама. Загнаний в глухий кут мозок, відмовляється генерувати ідеї.

— Отже, знайомі? — продовжує добивати чоловік. — Наскільки?

— Візуально, — опановую страх. — Місто дійсно маленьке і в обличчя відомі майже всі.
І знову холодний проникливий погляд свердлить, зазирає у самісіньку душу. Складається враження, що підлога під ногами перетворюється в розпечену лаву. Змушую себе стійко витримати чергове зорове випробовування.

— Ви пам’ятаєте розмову в моєму кабінеті? Жодних, жодних справ крім…

— Не хвилюйтесь, — поспішаю запевнити Натана. — Я не маю жодного стосунку до фінансового директора і зустріч в офісі — випадковість.

— Хочу вірити, адже вашу кандидатуру погодив з двадцяти претенденток особисто сам. Добре, далі розберетесь з кадровиком.
Він всуває в руки резюме і зникає в прилеглому коридорі.
А я залишаюсь стояти під дверима з табличкою «Відділ кадрів». Розбита, вражена і до відчаю розгублена. З острахом дивлюсь на дверну ручку. Тікати чи все-таки випробувати долю? Що завтра на мене чекає на спільній з Томським нараді? Як дивитись у вічі й не ніяковіти від шаленого клубка емоцій з почуттів, спогадів, болю, пристрасті, живої дикої пристрасті, яка тягне до колишнього магнітом.
Дурепа! Розвернись! Тікай! Біжи! Забудь!
Та я роблю крок вперед.

— Добрий день! Натан Сергійович погодив мою кандидатуру на посаду креативного директора. Я повинна написати заяву.

— Вітаю, — дівчина в темно-зеленому діловому костюмі, мабуть, моя однолітка, дарує приязну усмішку й довгими нігтями вистукує по клавіатурі. — Раді бачити в нашій команді.

— Дякую, — скромно відповідаю.
Кадровик бере мої документ і знову дарує усмішку. Вона справляє хороше враження. Серед того тераріуму, який зустріла в коридорі, вона — справжнісіньке сонечко.

— Шеф переказував, щоб познайомила з колективом?

— Завтра, після наради.

— Робочий день починається о дев’ятій. Якщо виникнуть питання чи потрібна буде якась допомога, без проблем звертайтесь до мене чи помічниці пана Денського.

— Буду вдячна. А можна питання? Мою кандидатуру дійсно обрали з двадцяти претенденток?

— Так, ваша у списку знаходилась останньою. Ось зразок заяви, решту документів юридичний відділ підготує до кінця дня і вже завтра, після зборів, владнаємо формальності, я познайомлю з вашими безпосередніми підлеглими й покажу робочий кабінет.
Повільно, наче сама собі пишу смертний вирок, виводжу на білому аркуші кожнісіньку букву. Шосте чуття підказує: я пошкодую, дуже пошкодую про роботу в «Піраміді». Томський зрадив моє кохання, то що вартує принизити перед Денським?
Коли ставлю підпис, непрохана сльоза сповзає по щоці.
Ми з Олександром були дуже щасливими. Наш роман почався з банальної випадковості, з якої починаються тисячі знайомств між молодими, гарячими душами, — на вечірці у спільних друзів. Того ж вечора ми вперше поцілувались і якось закрутилось, завертілось, понеслось. Я закохалась. І він кохав, цілував, зізнавався в почуттях. Ми мріяли про сім’ю, почали жити в його квартирі, залишеній бабусею у спадок. А потім… Потім так само банально стосунки припинились. Я повернулась з роботи раніше.

— Щось не так? — відриває від пекучих спогадів голос кадровика.

— Ні, ні. Задумалась на хвилину. Я написала.
Справу зроблено, назад повернення немає. Кім в горлі душить, мені потрібне свіже повітря.
Коротко попрощавшись з дівчиною, залишаю кабінет.
У ліфті, на щастя, спускаюсь на перший поверх сама. У великому дзеркалі ловлю своє збентежене відображення. Зелені очі (Томський називав їхній колір смарагдовим) налякані як в студентки на екзамені, губи, не зважаючи на густий шар матової помади, скусані, ніздрі від хвилювання роздуті. Я мимоволі поправляю каштанове волосся, викладене у мушлю, розправляю невидимі складки строгої білої сорочки, яку заправила на запах в штани з високою талією. Мій образ ділової леді ніяк не компонує з розгубленістю на блідому обличчі. А серце…. Сумніви розривають його і мозок водночас. Що я зробила? Для чого?
З прохолоди офісу поринаю у справжнісіньку спеку літнього дня. Сонце піднялось високо-високо й нещадно палить розжареними променями місто, накликаючи на нього сон і дрімоту.