РОЗДІЛ 2 "Новий креативний директор"

— Ти? — глухо перепитує колишній коханий і, вочевидь, підлеглий мого нового шефа. Та, осікшись, продирає горло. Актор, він уміло вдає, що вперше мене бачить. — Ти що тут робиш?

— А ви знайомі? — з нотками підозри ставить закономірне питання Натан. Зараз наші з Сашею очі нагадують Броунівський рух частинок.

— Ні, — промовляє колишній.

— Так, — говорю я синхронно.

Глибока, в’язка тиша заповнює простір величезного кабінету, пробирається під шкіру, сковує кожнісінький міліметр тіла.

Кидає в жар. Я хапаю повітря, піддавшись панічній атаці під назвою «минуле». Найкращим варіантом є втеча. Вибігти, бахнути дверима, забути. Проте ноги вперто тримають на місці. Дивлюсь на Олександра і думаю, чи не помилилась, чи дійсно він? Минув всього рік, а коханий змінився до невпізнання. Русяве, раніше скуйовджене волосся, укладене в акуратну зачіску, блакитні очі, теплі й затишні як рання весна, переповнені серйозністю і цілеспрямованістю, губи тепер позбавленні здатності усміхатись. Де веселий Сашка, який горлопанив пісні й бринькав на гітарі під моїми вікнами? Перед мною справжнісінький криголам, готовий мчати вперед і тільки вперед, нещадно розбиваючи все навкруги, в тому числі мене — Даду, кохану Даду, якій клявся в коханні.

— То так чи ні? — наполягає Натан, вичікувально схрестивши руки на грудях.

— Швидше ні чим так, — поспішає викрутитись Олександр. — У кадрах сказали, що на співбесіду прийшла претендентка на посаду креативного директора. Я поцікавився хто і здивувався, що ти більше не розглянув жодної кандидатури. Я моє прізвище дівчині, мабуть, знайоме із загальної інформації про компанію.

Небо! Світ зійшов з глузду? Олександр живцем роздирає мене на частини, голими руками вириває залишки бідолашного серця і знову тупцює по ньому ногами. Для чого? Для чого ця брехня?

— Натане, постав підпис на договорі. Справа термінова.

— Даніело, діємо як домовились. Завтра о дев’ятій нарада в конференц-залі.

— Дякую. Рада знайомству, всього найкращого, — сухо прощаюсь з Денським.

Та варто зачинитись дверям за спиною, як притуляюсь до холодної стіни й повільно-повільно сповзаю на долівку.

Невже знову Олександр? Невже я проходжу чергове коло пекла? Питання без відповідей туманять розум, плутають свідомість, вириваються на зовні схлипом і пекучими слізьми. Прикладаю долоню до рота, аби не завити від морального болю.

Поруч показується секретарка і турботливо допомагає втриматись на ногах.

— Пані Багрицька, вам погано? Я зараз води принесу. Сядьте. Ой стривайте, Натан Сергійович телефонує, — кинувшись до телефону, вона уважно слухає вказівки. Мабуть, Томський наговорив капостей про мене, і дівчині наказують викинути геть кандидатку на посаду. — Добре, я подбаю, щоб документи оформили швидко. І звісно, я проведу нашого нового креативного директора у відділ кадрів.

Під її схвильованим поглядом я приходжу до тями та заперечно хитаю головою. Тікати, я буду тікати. Працювати на одних квадратних метрах зі зрадником — нижче будь-яких моральних установок.

Та відлипнути від стіни допомагають руки Олександра, який швидко виходить з кабінету шефа і сконцентровується на мені. Широка долоня залізною хваткою боляче оповиває вище ліктя, змушуючи підкорятись.

— Я сам проведу Даніелу в кадри. Займайся іншими справами.

— Але Натан Сергійович наказав…

— Я ж сказав, що сам! — зривається на крик і досі коханий чоловік, мій Сашка.

Мій! Рідний, близький, бажаний серцем, душею, тілом. Простягни руку — і доторкнешся, вп’єшся губами в солодку лінію його губ, пригорнешся, відчуєш шалене серцебиття в грудях.

Я кохаю! Ні, я не забула цього дикого почуття, цієї глибокої пристрасті, яка зароджується всередині, варто його долоням зігріти теплом жагу в душі.

Мій! Я тут, я з тобою!

— Швидко до мене в кабінет, — реве «мій» над вухом, привертаючи зайву увагу працівників компанії. Допитливі погляди відверто розглядають дійство, дівчата й чоловіки без сорому перешіптуються, пхають болючі шпильки в спину.

На щастя, присутність підлеглих повертає в реальність. Я швидко перебираю ногами. Ще швидше сіпаюсь і звільняюсь від міцної хватки.

— Що ти робиш? Відпусти негайно! — злобно шепочу Олександру.

— Це ти що робиш? — зривається він, шумно гепнувши дверима з красномовною золотистою табличкою «Фінансовий директор». Власне, табличка — єдине, що встигаю помітити, бо хлопець не дає часу оговтатись, а щосили притискає спиною до тих самих дверей. — Що ти тут робиш, Даніело?

Останнє питання звучить по складах, проникливо, чітко. Я наче на судному дні не маю права на брехню.

Очі навпроти таранять, перетворюють у попіл. Шкірою ловлю збите дихання Томського, і вона покривається дрібними сиротами.

— Даніела? Не Дада?

Я граю з вогнем, розпалюю стихію в чоловікові, який колись готовий був кинути до моїх ніг цілісінький Всесвіт, а потім так банально зрадив.

— Відповідай? — він опускає кулак на дерев’яне полотно, лютує.