Звичка повертатись

РОЗДІЛ 1 "Співбесіда"

— Даніела…
Серце зрадницьки пропускає удар…
Вперше моє ім’я звучить вимогливо, прискіпливо, відсторонено. Воно зазвичай викликає здивування, або вимовляється не правильно, із заміною букв. Та з губ Натана Денського злітає так, наче він намагається пізнати всі професійні якості кандидатки на посаду креативного директора компанії «Піраміда» по одному імені.

Напружуюсь. Очі безвільно ковзають по довгих чоловічих пальцях, які зосереджено тримають моє резюме.
Мені є чого хвилюватись. Ця робота край потрібна, бо вона — щасливий білет у нове життя, життя без важких спогадів, розбитих мрій, зрад.

— Ви навіть столичний виш не закінчували, не те щоб про освіту за кордоном говорити… Вчились в… хм…

Брова повзе догори, а я не знаю, що відповісти: він запитує чи констатує?

Мовчу. Мовчання — золото, чи не так?

— У мене складається враження, що ви постійно хочете поставити питання, — несподівано продовжує він, одночасно стріляючи холодом у вічі.

— Я…

Ну, що тягну? Куди слова погубила? Сиджу з протилежного кінця столу, як практикантка, яка вперше потрапила у великий офіс. За плечима маю чотири роки стажу на аналогічній посаді, щоправда, тоді працювала в крихітній компанії в рідному містечку. Я вела перемовини, готувала презентації для замовників. Досвід же не розгубити, то що відбувається?

— Лише хотіла додати, що закінчую курси дизайну та комп’ютерної графіки, — бовкаю першу ліпшу вигадку.

— Ваші хобі компанію не цікавлять.

— Перепрошую.

Очі, кольору чорного шоколаду, перетворюються у крихітні щілинки. Я ковтаю пекучий клубок і з останніх сил тримаюсь гідно.

— На роботі немає нічого іншого, крім роботи. Сімейні справи, душевні переживання, особисті проблеми залишаються по інший бік вхідних дверей.

— Зрозуміло.

— Я не терплю флірту, оскільки ярий прихильник субординації між керівниками й підлеглими.

— Зрозуміло, — повторюю на одному подиху.

— Я говорю це не даремно, — він злегка подається вперед, перехиляючись через стіл. Вказівний палець відверто спрямований мені в груди. — Ви доволі вродливі, неодружені, не сковані дітьми, тому серед наших партнерів знайдуться охочі поринути в любовну короткометражку. Один службовий роман — і вилетите геть. Домовились?

— Тобто ви берете мене на роботу? — попри бажання тримати емоції під контролем, я спалахую яскравим вогником. Усмішка сама прикрашає обличчя і, впевнена, у цей момент на щоках з’являються ямочки. На долю секунди Натан тушується, та одразу приборкує спонтанний прояв людськості.

— Так, йдіть зараз у відділ кадрів, оформляйте документи. Беретесь до роботи завтра о дев’ятій, і відповідно завтра познайомитесь зі своєю командою.

— Завтра?

— Щось не виходить? — керівник відкидається на спинку крісла, а в мене холодні дрижаки обіймають душу.

Я ж тільки з потяга, всі речі вдома. Добре, хоч збереження на карті є. Вчора вранці мені зателефонувала помічниця генерального директора і сповістила, що мою кандидатуру розглядатимуть безпосередньо під час співбесіди і я маю шанс стати часткою величезної корпорації з експорту вітчизняної продукції на ринки Європи. Сповнена сподівань я примчала за сотні кілометрів до столиці й тепер сиджу перед самим монстром торговельної справи — статним темноволосим чоловіком років тридцяти п’яти зі спокійним виразом обличчя і крижаним, мов арктичний холод, поглядом. Поки є момент і ми дивимось один одному у вічі, наважуюсь ретельніше запам’ятати тонкі вуста, стулені в щільну смужку, прямий ніс з ледь помітним горбиком, темне волосся, вкладене в стильну зачіску, наостанок фокусуюсь на безіменному пальці з обручкою. Звичайний на вигляд, проте є щось жорстоке, рішуче, навіть божевільне у його аурі, щось таке, що змушує співрозмовника робити помилку і шукати у своїх вчинках погане, непристойне. Ось і я ловлюсь на думці, ніби потрапила на поліграф.

— Я пунктуальна, не запізнюсь.

Мама речі передасть поштою, якось кілька днів переб’юсь чи куплю новий костюм. Моєї нової зарплати вистачить і на хорошу квартиру, і на відповідний одяг. Мене взяли…

Ми одночасно підводимось з крісел, і я подаю руку у знак прощання.

— Я вам дуже вдячна за довіру. Докладу максимум зусиль, аби бути корисно компанії.

— Сподіваюсь.

Денський зображає подібність усмішки. Виходить нещиро. Правильні, аристократичні риси обличчя перекошуються, додаючи моєму новому керівнику зверхнього вигляду. Мабуть, справжня усмішка, навпаки, робить його красенем, добрим і відкритим красенем.

Недоречна думка затримує, і я довше належного не висмикую пальці з теплої чоловічої долоні.

— До швидкої зустрічі.

Не встигаю розпрощатись з босом…

— Натане, терміново потрібно підписати ось цей договір лізингу. Я знайшов шикарну пропозицію по оренді десяти вантажівок.

Мов обшпарена озираюсь на голос, на голос мого болючого минулого.

Він…

Кошмар…

Він…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше