Звичайний день

Я змерзла. Аж побігли мурахи по шкірі. Прокидаюсь від того, що відчуваю свій холодний ніс. Помічаю — пальці рук також льодяні. Вони чомусь вилізли з-під теплої ковдри, поки я спала. Вчора знову відключали електрику. Крихітний тепловентилятор за декілька годин не впорався нагріти наші скромні квадратні метри.

Ми з Орестом та дітками переїхали зовсім недавно. Наша з чоловіком кімнатка досі не утеплена. Були інші, терміновіші справи. А зараз — кінець року. І, якщо чесно, ми обоє вже добряче втомились. Від всього. Тепер трохи замерзаємо, особливо під час блекаутів. Та, звісно, ми не втрачаємо віри в якесь святкове диво. Воно нікому б не завадило в ці непрості часи. 

Що ж, буду прокидатись і створювати святковий настрій. Спочатку доп’ю свою каву. Її ще до 7 ранку приготував для мене Орест, перш ніж поїхати на роботу. Поставив дбайливо на табуретці біля ліжка. Іноді я п’ю її гарячою, це я обожнюю. Але сьогодні проспала. 

Тепер мій напій холодний. Точніше, льодяний, як все навколо. Втім, я не втрачаю надії Може все ж натуральний кофеїн та приємний, ледь солодкий, з помірною терпкістю і гірчинкою улюблений смак зможе мене трохи збадьорити…

Домовляюся з собою — після декількох ковтків вилізу з ліжка. Воно не таке тепле і затишне, як хотілося б, але я сонна, бо вчора вклалась доволі пізно. Треба прокидатись. 

Доп’ю, зроблю легку рухову гімнастику для очей,  протру руки антисептичною серветкою, і вдягну контактні лінзи. Без них я не бачу далі свого носа — короткозорість.  А тепер швиденько вставатиму, щоб не було спокуси заснути знову. 

Знімаю дві ковдри і два м’які пухнасті пледи з ліжка разом з подушками. Не питайте, чому так багато — це базовий мінімум, щоб ми з Орестом тут не перетворились на дві крижини. Бо на ніч ми камін завжди вимикаємо — заради безпеки.

Витрушую простирадло. Все охайно перестиляю. Так в кімнаті буде приємніше, бо безлад мене дратує. Потім роблю 20 присідань. Це щоб зігрітись і тримати тіло в формі. 

Моя донька не така соня, як я. Ось вже скрипнули двері і 8-річна Ліля зайшла до моєї кімнати:

— Мааам, я хочу їсти. 

— Лілічко, я вже прокинулась. Зараз щось приготую. Ти вже виспалась?

— Так. А що буде на сніданок?

— Ти хочеш борщику чи бульйон з макаронами?

— Давай борщик. А Євгенко що, буде їсти що дасиш?

— Я знаю, що він любить і те, і те. Отже цього разу дам вам борщику, а наступного разу будуть макарони.

— Ну доообре. Мам, а ти бачила відео, яке я тобі скинула в Телеграм?

— Ще ні, а що там?

— Там куштують шоколадне масло. Я теж таке хочу! Ми можемо його купити?

— О, моя мама в дитинстві купувала шоколадне масло… Не знаю, де його зараз знайти. Треба пошукати… Або приготувати самим.

— Мам, а ми зробимо його?

— Думаю, можна розтопити масло і шоколадку, та перемішати… Або змішати масло з какао і цукровою пудрою… Можна спробувати, коли буде можливість.

— Хочу, хочу, давай зробимо!

— Доню, в нас, мабуть, немає вдома всіх продуктів. Зробимо згодом. Може тато купить завтра. А зараз біжи в свою кімнату, бо тут дуже холодно. 

Я нарешті вмовила доньку, щоб вона повернулась до себе. Не хочу, щоб вона тут змерзла та підхопила простуду. І, якщо чесно, я ще не достатньо добре прокинулась, щоб слухати її постійні теревені. Може я погана мама, але, якщо чесно, діти тааак втомлюють. 

Зараз канікули, і вони вдома цілими днями. Я радію, що вони зі мною під наглядом і в безпеці. І звісно люблю їх понад усе. Але зрозумійте, будь-ласка, більше 11 років щоденних клопотів, переживань, зусиль… Чесно, ростити дітей — це не найпростіша справа. 

А я ще й працюю над новою книгою. Точніше — дописую одну, і буду братися за наступну. В мене великі плани. Доводиться якось балансувати. Скажу по секрету — іноді я дуже дратуюсь на малих. Вони бувають такииими бешкетними…

— Мааам, ти не бачила Анжелу? — поки я на кухні готую сніданок, прийшов старший син, одинадцятирічний Євген. Дивиться на мене вимогливими і трохи хитрими оченятами. 

— Не пам’ятаю, куди вона пішла. Вранці була в мене в кімнаті, а де зараз, навіть не знаю. Не можу пригадати… Можливо вийшла на вулицю… — я з усіх сил намагаюсь пригадати, куди поділась наша домашня улюблениця, кішечка Анжелка, яка проживає з нами вже четвертий рік. 

Євгенко не надто надокучливий, але потребує підтримувати контакт. Коли йому тривожно, він не завжди скаже про це. Але може придумати причину, щоб поговорити та отримати присутність батьків. Хоча я завжди намагаюсь бути уважною, щоб він міг звернутись до мене з будь-чим, що турбує. Та, мабуть, він зчитує мою заклопотаність і загальну втому, та розуміє, що багато уваги я не дам —  не зможу. Ну, хоча б так. Спілкуємося, як можемо. 

Теплий борщик вже в тарілках. Додаю по ложці свіжої сметанки. Як добре, що Орест вчора ввечері купив, без неї дітям було б не смачно. Беру по дві скибочці хліба. Несу сніданок дітям прямо до їхніх кімнат. Бо на кухні холодно, нехай не змерзають. 

— Смачного, — кажу обом по черзі, кладучи тарілки з теплою паруючою стравою перед кожним на столик. А ще помічаю, що наша люба Анжелка розслаблено валяється на стільці біля тепленької печі в Лільчиній кімнаті. 

Точніше, в Лільчиній половині кімнати. В них з Євгеном одна кімната на двох, але посередині шафки та штора. Імпровізована інтер’єрна перегородка, щоб у кожного був особистий простір.

Про всяк випадок не зізнаюся Євгенкові, що знайшла Анжелку. Бо знову буде ображатися, що кішка не на його половині. Він любить тваринок, але пухнаста хитрюга завжди вибирає тепліше місце. 

Євгену дісталась холодніша половина кімнати, біля вікна. Він не терпить спеки. Ліля ж навпаки, обожнює тепло і не любить холод. Тож, принаймні в цьому пощастило знайти компроміс.