Я ступав хідником. Обличчя тримав цеглою, але, всередині було сумненько.
Довкола мене минали безликі фігури перехожих, що йшли у своїх справах. Насправді, обличчя в них були, просто, я не звертав на них уваги. Я звичайний одинадцятикласник, що занурений у свої підлітково-амурні проблеми. А з навколишнього мене цікавив тільки асфальт під ногами та, власне, самі ноги. Точніше, взуття на них. Таке ж сіре, як асфальт. Файно, що хідник трішки відрізнявся кольором від взуття. Інакше, краєвид був би геть одноманітним.
Раптом, я почув щось не одноманітне. Якийсь гомін. Подивився туди.
Те різноманіття барв, що я побачив, після сірості мого шляху мене шокувало.
Зупинився.
Сфокусував погляд.
Йой, не знав, що лгбт-парад проводитимуть.
Хоча, доволі дивно. Чому оця рожевоволоса дівчина – в мантії та з посохом в руках? А той… який в нього взагалі гендер – в костюмі якогось космодесантника чи клона з зоряних війн? Раніше паради були більш адекватними, якщо чесно.
А взагалі, щось не те я кажу. Якщо це парад, то чому вони стоять, а не йдуть колоною? І тут різні столики, будочки. Хм.
Тут я помітив на арці великий напис «ANIME FEST». Я почав здогадуватися.
ANIME FEST – це аніме-фестиваль. Я про це знаю, бо чув, що на нього збирається Ганна.
Ганна, ех…
Цегла тріснула.
Вона тут розважається. В якійсь яскравій подобі. А я…
Опустив погляд на свої ноги. Чи то на асфальт?
– Так-с, – я глибоко вдихнув та повільно видихнув. Підняв очі. Знов подивися вперед. – Сумувати то не файно, – скептично посміхнувся. – Хм… то треба якось розважитися? Ганну зустріну… але, в мене геть звичайний наряд. Мене виженуть. Та ну боже, просто зайду…
– Хлопець, ти сам з собою спілкуєшся?
Я присоромлено подивися вбік – там стояв дорослий та солідний чоловік в настегновій пов’язці та з сокирою в руках.
– Ні, е… я з богами спілкуюся.
– Ну, то гарна справа, – він потряс сокирою. – До речі – файна подоба! – сказав він і пішов у бік арки.
– Гарна подоба? – здивовано спитав сам себе. Потім оглянув сам себе. – Та звичайний одяг, – я подивився у спину напівголому чоловіку. – Можливо, він дійсно варвар?
Я потряс головою.
– Добре. Прислухаюся до думки пересічного громадянина України. Хм, не хотів нікого образити. – я знов вдихнув повні груди повітря та трішки нервово й повільно видихнув.
Рушив слідом за варваром. Це правильний вибір, як на мене.
Чим ближче я підходив до людей… і нелюдей… анімешників, загалом – тим більше моя рішучість розвіювалася. Я розумів, що не вписуюся нарядом та буду мати дурний вигляд. Особливо, в очах Ганни. Що сумно.
Десь за кілька метрів до дивного світу аніме, моя рішучість сказала, що в неї лапки. Але зупинятися чи розгортатися було б вельми по-дурному. Деякі косплеєри вже дивилися на мене. Причому, дивилися здивовано.
Я пройшов крізь арку та продовжив крокувати єдиним шляхом – прямо. Крізь не щільний, але натовп, геть не таких, як я, людей.
Але… все виявилося не так страшно. Ніхто не біг (та не летів) зупиняти мене. Оточуючі дивилися на мене, але осуду не було. Деякі з них усміхалися, начебто, не глузливо.
Це заспокоїло мене. Я розправив плечі, випрямив спину, почав спокійно дивитися довкола.
Я сповільнив ходу. Якщо до цього я крадькома придивлявся до дівчат в пошуках Ганни, то тепер почав дивитися й на вивіски, й на фігурки на прилавках. Якщо щось зацікавлювало, то підходив та роздивлявся. Я не поціновувач аніме, але щось цікаве було в усьому цьому.
Мені стало спокійно. Іноді моє серце злякано гепало – коли бачив дівчину схожу на Ганну – але то завжди була не вона. Це нагадувало про сум, про почуття до моєї однокласниці, але… це вже не вперше, коли мої почуття залишалися при мені. Я до цього звик. Я не очікував нічого гарного в цьому сенсі. Тому, доволі швидко заспокоювався. Повертався до розгляду цікавинок. Напевно, так буде краще, ніж зустріч із Ганною. Ця зустріч все одно нічого не принесе…
Раптом я почув її голос:
– Олесь?
Я обернувся. З невпевненою усмішкою подивився на неї. На файну дівчинку-кішечку. На Ганну.
Вона дивилася на мене. Її очі були круглими від шоку. Це гарно доповнювало її подобу.
Пауза затягувалася. Я почав розуміти, що ідея була дурною. Прийти на фестиваль в пошуках неї, але у звичайному наряді…
– Ти в подобі звичайного школяра на аніме-фестивалі, аааа, я не можу!!! – вона розсміялася та закрутилася круговерть. – Ти геній! Унікум! – Ганна зупинилася та подивилася мені в очі. – Я знала, що ти розумний, але не думала, що настільки. Треба ж було до такого додуматися! – вона знов розсміялася.
Я стояв та радів. Я не очікував на таку реакцію. І мені було дуже приємно.
Казати, що це не моя ідея, не хотілося. Моїм губам було добре й в такому стані, в котрому вони були – розтягнутими в щирій усмішці. Але… але-але-але. Як же сумно.