Розділ 9. Лариса Петрівна

Щойно влітаємо з Міркою на другий поверх, як враз відчуваю, що подих неначе забило. Зупиняюсь. Ледве стоячи на ногах, схиляюсь донизу і для рівноваги беруся долонями за коліна.  

—Медсестру! — стривожено гукнула Мірка і дременула. Біжить, ногами, що слон, гупає по підлозі, а я ніяк не можу віддихатись, щоб її спинити. 

Раптом скрипнули двері сусіднього кабінету — і з одвірок визирнула жінка у білому халаті. Оглянула все навкруги, ніби ситуацію оцінювала, і лиш потім рушила до мене.   

—З вами все гаразд? — бере мене за тулуб і приймається поставу вирівнювати.  

—Так, все добре, — самостійно намагаюсь прийняти звичне положення. — Дякую вам! Зі мною вже давненько так ніхто не панькався. Ще у дитинстві, мабуть, і то не завжди. 

—О-хо-хо! — майже як Святий Миколай на Різдво засміялась нова знайома. — Звикай, дитинко. Я — ваша медсестра, — і прикусивши нижню губу, продовжила: — Шкільна я. І не лише тому, що працюю в школі, це також і прізвище моє, — і майже святково представилась: — Шкільна Лариса Петрівна, — а потім трішки ніби зфамільярничала: — А ви, панянко, ким будете? 

—Люська я, — через сухість у горлі ледь видавлюю з себе і закашлююсь. 

—Палите, дівчино? — здивовано мене оглядає Лариса Петрівна. — Чи дійсно такі кволі? 

—Тютюн на дух не переношу, — враз прорізається у мене голос. 

—О-хо-хо! — медсестра знову залилась різдвяним сантівським сміхом. — Я ж пожартувала. Куди вам ще палити! О-хо! — раптом її саму як задавить сміхом та як закашляється. — Виглядаєте, не в образу сказано, і без того, як здихлятина, — а потім серйозним тоном продовжила: — А як буде ваше повне ім’я? Працюємо ж як-не-як у школі. 

—Для вас Люська, — дивуюся, де ж це таке бачено, щоб старші люди на “ви” до мене зверталися. 

—Ні! Ні, — та одразу заперечила. — Не можна так. 

—Так чому ж не можна? — а у голові мені ніяк не вкладається. — Ви вдвічі від мене старші. Як це так, щоб людина вашого віку на “ви” до мене зверталася? — з самої себе на мить стало смішно. — Я ж не якась там пані з вищого світу. 

—Вже з вищого, — заперечила Лариса Петрівна. — Сільська еліта, — а потім ніби з якоюсь важкістю на серці продовжила: — Тепер ви особистість публічна.  

—Розповідаєте, ніби я потрапила в якийсь шоу-бізнес, їй-Богу, — почуте мені в голові не вкладається. — Кому я потрібна? 

—Потрібна-потрібна, — моя нова знайома у якійсь загадковій задумі майже прошепотіла. 

—Тю, — вже відверто дивуюся. 

—Як же вам пояснити? — задалась риторичним питанням Лариса Петрівна. — Дівчино, я не можу до вас звертатися на “ти” і вік тут ні до чого, — і ще більше стишивши голос, продовжила: — Діти у школі почують і не сприйматимуть вас як учителя. Тому звикайте, поки не почалося навчання. 

—Так ми можемо, коли діти не чують, — вношу свою пропозицію, — тим більше, ще пів місяця триватимуть канікули. 

—Канікули канікулами, — стала запевняти мене співрозмовниця, — але так трапляється, що коли комусь щось потрібно, то враз вчує і рознесе по всьому, — і вказівним пальцем обвела коло у повітрі. — Не встигаєш озиратися, я баби вже плещуть язиками, — і перейшла на поважний тон: — Як до вас звертатися? 

—Люсія Петрівна, — невпевнено відповідаю. 

—Приємно познайомитись, — схвально мовила Лариса Петрівна і одразу поцікавилася: — Лісіє Петрівно, якщо дозволите поцікавитися, куди ви так поспішали? 

—Ми з Міркою... 

—З Мірою Анісієвною, — враз мене виправили. 

—Так, ми з Мірою Анісієвною, — ледь не пробило на ха-ха поки вимовила, — бігли на, — з голови, як на зло, вилетіло те слово, дивлюсь на шкільну медсестру у надії, що вона зрозуміє, і кажу відверто: — Таке слово, — намагаюсь покопирсатися у пам’яті, — Ну як його... Трішки закручене... Мірка його майже на ходу пролепетала, схопила мене за руку і ми побігли, а доки бігли, я його й забула. 

—Оперативка, мабуть, — з евристичним блиском у очах висловила свою версію Лариса Петрівна. 

—Так! — у захопленні від “нового” слова із сумочки швидко дістаю блокнотик з ручкою і занотовую. 

—Дарма бігли, — трошки насмішкувато мовила моя співрозмовниця. 

—Чому? — дивуюся. 

—Тому що директор відтермінувала ваші “пташині збори” на кілька годин пізніше, — позіхнула і продовжила: — У районо. Щойно приїде, чаї поганяє, а потім буде вам зібрання.  

—І ви будете? — цікавлюсь. 

—Ні, дитинко, — заперечує Лариса Петрівна і, мабуть прочитавши у моїх очах питання “Чому?” пояснює: — Мене віднесли до техперсоналу, тому і не рвуся. Хоча, якщо з відділу освіти прийде свіженький наказ, то можуть і викликати, — і махнула рукою. — Меньовку я вже розписала. Чекаю, щоб пройшли медогляд всі вчителі, — потім її ніби осяяло: — О! Доречі, Люсіє Петрівно, де ваша картка? 

—Ось, — дістаю із сумочки. 

—Молодчинка! — нахваляє мене і гладить по спині, наче малу дитину. — Лікарі, санстанція, флюрографія, — перерахувала необхідні пункти і глянула на мене: — Відповідальна людина! — і трохи в задумі продовжила. — Не те, що тут деякі.  

—А ви не знаєте куди Мірка... — ледве встигаю запитати. 

—Міра Анісіївна, — та враз перебила мене і рукою вказала аж у сам край коридору: — Он, там у кінці передостанні двері. Зазирніть, можливо і знайдете, а якщо ні, то, запитаєте хто там буде, вона має бути на першому поверсі, — потім зі сходового прольоту хтось погукав і вона побігла.