Розділ 8. На задньому дворі

Вже майже дійшовши до школи, Мірка різко починає тягти мене за руку, вказуючи на праву сторону будівлі: 

—Ходімо, — ледь не шепче мені на вухо, — секрет покажу. 

—Та які ж тут можуть бути секрети, — віри не йму тому, що зараз відбувається. 

—Побачиш, — по-лисичому хитро, із загадковим блиском у очах майже пошепки мовить Мірка і, міцно тримаючи мене за руку, пришвидшує хід. 

—Та куди ж ти мене ведеш? — трохи не встигаю за темпом своєї супутниці. У порівнянні з її кроком, то ледве волочусь за нею. 

—Зараз навчу тебе простим істинам, — вчительським тоном стала пояснювати подруга, — вказала на ліву сторону будівлі і продовжила: — Там, на другому поверсі одразу у двір виходять вікна директора. Наступне вікно — то кабінет завуча. Якщо раптом тобі не захочеться когось із них бачити, або ж будеш запізнюватися, то йди через задній двір, — і відкрила хвіртку.— Тут навіть кращее, ніж попереду школи, — Мірка підняла руки догори, де крізь товщу гілок світло ледь-ледь пробивалося й дрібно мерехтіло та йшло переливами по Міркиних руках та обличчю. 

Щойно проходимо трохи вглиб — враз потягло прохолодою зі сторони старого височенного горіха. 

—Тут така затишна аура, чимось загадкова, містична. Навіть не хочеться йти звідси, — захоплено кажу і дивлюсь у бік молодого садка, де вже перші свої плоди встигли дати яблука та груші. 

—Мені дуже подобається сюдою ходити, — ствердним словом подруга лиш підсилила мою думку. — Хоча місце вважається не з авторитетних, — Мірка розсміялась, натякаючи жестом на респектабельність центрального входу, — уранці тут можна зустріти техпрацівників, столову і тих, хто не бажає траплятись дирекції на очі. Невгодних, одним словом, — потім моя співрозмовниця зупинилась, ніби від чого принишкла, поглянула вліво-вправо і продовжила: — Ось бачиш вхід, — вказує на сходи та добротні залізні, ніби до бомбосховища, двері, — це вхід до спортзали, щоб під час уроку виводити дітей до стадіону, — і киває головою у бік майданчика, за яким стоять футбольні ворота. 

—Може трохи зупинимось, — натякаю на лаву, що пофарбована зі смаком, але більше б личила біля дитячого садочка. — У нас у запасі, — дивлюсь на годинник, — ще хвилин двадцять п’ять. Тут так любо, навіть мило. 

—Залюбки, — Мірка вперед мене сідає на лаву і по-хазяйськи впирається у спинку. Вона вдалась низенькою на зріст, тому трохи не дістає землі ногами і починає ними гойдати. 

Дістаю із сумки серветку і витираю сидіння, лише потім вмощуюсь. 

—А ти яка чистюня була, — прикриваючи долонею обличчя, загиготіла Мірка, — така і залишилась. 

—Не надаю цьому ніякого особливого значення, — байдуже відповідаю. 

—Як не надаєш? — трохи вперто колежанка починає доводити свою думку. — Якби не витерла, або не було чим, то й не сіла б. Так би, — і натякнула на мій високий зріст, — страусом і стояла. 

—Можливо вже на автоматі, — відповідаю, коли Мірка вже трохи заспокоїлась від сміху і вигляд у неї став більш-менш серйозний. 

—Хтозна, але ж ти знаєш, що я все до дрібниць помічаю, — зітхає. 

—Знаємо-знаємо, — кажу, — а ще ти злопам’ятна, як і твоя покійна баба Параска. З’їси з усім потрухом, хто наважиться дорогу перейти. 

—Є таке, — гордо промовляє Мірка. — Зі мною жартики коротенькі, — і під кожне своє слово хихикає, ледь не підскакує. —А хто все ж перейде, то ледь ноги віднесе. Хе-хе! 

—Скільки на твоїм рахунку жертв? — цікавлюся. 

—Опанас — раз, Тимур — два, Ярка... 

—Ярка! — не стримуюсь з радості, що почула знайоме ім’я, на емоціях перебиваю. — Сто років її не бачила. Де вона? — питання насипаю у захваті, забувши, що вона була зі списку Міркиних ворогів. 

—Буває тут, — неохоче, з якоюсь огидою у голосі, кидає у відповідь подруга. — Давай не про неї, — і ніби у прострації відстороненим поглядом кудись дивиться і пропонує: —Краще помовчимо, — у відповідь ствердно киваю головою. 

Асфальтована дорога звідси далеко, не чути ані транспорту, ані людей, лиш шелест листя та копошіння комашні. Мабуть, хтось неподалік тримає вулики, навіть для мене, людини непримхливої, аж надто гучно бджоли гудуть. І дзикають ніби вороже, або ж і дійсно надто близько, тому звуки їхнього джмеління видаються такими не ладними для вуха.  

Удалині защебетав соловейко і затих. Я вже так звикла до міських голубів, які на площі кружляють і постійно розважають перехожих і просять зерна, що для мене екзотичним дивом видалась навіть поява звичайної зорянки*. 

—Ой, — від здивування сплескую у долоні. 

—Тихо, — Мірка взяла мене за плече і прошепотіла: — Не налякай.  

Хвилини дві пташка покрутилась-повертілась і пурхнула. Ми довго обводили поглядом її траєкторію польоту і лише тоді, коли пташка зовсім зникла із зони нашої видимості, підвелися з лави і стали вирішувати наш подальший маршрут. 

—Ходімо, — каже Мірка, — покажу тобі ще один лаз. Звідси, якщо йти, і щоб ніхто не побачив, — уважно слухаю, але не можу до пуття зрозуміти куди вона показує, — то тільки через ті двері, — і тягне мене за руку. 

По дорозі трапляється міні-майданчик з мальованими дерев’яними будиночками, пісочницею і тренажерами, як для дошкільнят. Мірка, ніби прочитала мої думки, на ходу кидає: 

—Садочок ходить до нас. Проводять спортивні заняття, руханки, або ж просто побавитись. 

По дорозі стрівся малинник. Біля вишняку ледь очі собі не повидирали, аж Мірка почала сваритись: 

—Завгоспу сьогодні скажу, — і відсовує від себе гілку, — нехай хто там у неї на підхваті є, — Мірка трохи вилаялась і продовжила, — то попідрізає. 

Оминувши вишняк, почули ми дивні звуки. Хтось стогне, крекче, ривками гне матюччя і щось ще чується, подібне до мук пекла, ніби хтось душу навиворіт вивернув і намагається повернути її у звичний початок. 

Не на жарт мене це розхвилювало: 

—Хтось вмирає? — пошепки звертаюся до подруги, а на душі так лячно. — Чи допомогти кому треба?