Розділ 7. Несподівана зустріч

Дорога звужується, натомість простягається в’юнка стежка. Добре, що під час переїзду з батьківського гніздечка прихопила з собою балетки. Для місцевих доріг підбори — то не стільки дивина, як вбивча зброя. Прекрасний інструмент, аби потрапити до травматології.  

Наразі сухо, а в негоду у чім до школи діставатися? Мабуть, доведеться носити з собою якусь перевзувачку. Гумові чоботи восени у цій місцевості однозначно в топі, або ж якісь кирзаки.  

У роздумах на перспективу кваплюсь встигнути на роботу. Мені ніби й починає подобатися місцевий колорит. Особливо живопліт, що є особливим атрибутом для кожного двору. Навіть якщо стоїть залізний паркан, у дворі біля квітника обов’язково має бути виплетена жива огорожа. Окрема краса — мальовані глечики, нанизані на дерев’яні штахети, і в’юнкий барвінок, розпластаний пухким килимком під тином. 

Лави від вулиці ледь не біля кожного двору — ознака товариськості та люб’язності господарів. Ще з давніх часів існувала традиція ставити від вулиці лаву та стіл, на якому обов’язковими атрибутами мали бути вода та прості наїдки, аби подорожній, що долав неблизький світ, мав змогу перепочити, поїсти і продовжити свій шлях. 

—Доброго дня, — вітаюсь до двох жіночок, що сидять на лаві біля двору. 

—Доброго, доброго, — ті відповідають ледь не у один голос. 

— Це хто така? — за спиною чую цікавість першої. 

— Вчителька приїхала, — пошепки пояснює їй друга. — Міська. 

Відзвичаїлась я від сільського життя, де усім діло є до кожного, а особливо до приїжджих. Міське життя вирує у іншій площині. У місті люди живуть відособлено один від одного. Багацько людей навколо, але ніхто тебе не помічає. Легко губишся у суєті. А тут людей проживає на порядок менше, тому і народжується загострена цікавість до нових персоналій.  

Стежка вже вирівнюється по прямій. Видніється двоповерхова будівля. Школа невеличка, але наявність двох поверхів надають цій будівлі якоїсь статусності, поважності, що дуже вирізняє її серед красот сільського колориту. Якби ще асфальтовану дорогу зробили, то ціни б цій школі не було. 

—Привітик, — несподівано хтось привітався. 

На стежині зі мною кроком рівняється молодиця. З вигляду розумію, що вчителька. Видає класика — біла блуза і пряма спідниця. 

—Доброго дня, — ледь встигаю вимовити, як розумію, що це Міра. — Мірко! Це ти? — відверто дивуюсь. 

—Нічого собі, Люсько, а тебе яким вітром сюди занесло? — ледь не погубила Мірка капці, підстрибуючи від радості.  

—Рада тебе бачити, дорогенька. Давно ти тут? — указую на шкільну будівлю. 

—Вже три роки. Після педучилища одразу пішла працювати вчителем початкових класів. За розподілом потрапила сюди. А тебе як сюди занесло? Ти ж ніби як після універу? — з цікавістю мене розглядає. 

—Зробила такий вибір, — стишую інтонацію і продовжую: — А чи вірний він, час покаже. 

—Ти тут вже встигла зорієнтуватися? — цікавиться Міра. 

—Та яке там! Вчора ледь дісталася. Дорога сюди — ще той квест. Ніхто ж не попередив, що від зупинки сім кілометрів доведеться пішки пхатися.  

—Призвичаїшся. Навіть сподобається. Ти у Горпини зупинилась? 

—Так. А звідки тобі відомо? — дивуюсь далекоглядності своєї старої знайомої. 

—Кочую я у баби Модрини, а та все знає, — засміялась Міра і з осяйним блиском у очах продовжила: — Можливо разом купимо хату і заведемо господарство?  

—Ти умієш доїти корову? — на серйозі запитую.  

У відповідь Мірка морщить носа, як колись у дитинстві, і сміється.