Розділ 6. У селі

На околиці села зустрічаються лиш старі похилі будиночки. Ніби хтось згори з прихованою саркастичною насмішкою споглядає і тішиться моїй безпорадності. Невже тут всі так живуть? 

—Не всі дитинко. Не бійся, — сміється дід Микола. 

—Що? Невже я це сказала уголос? — дивуюся. 

—Ні, я сам зрозумів, — потер дід чуприну і вдяг капелюха. — Старий вже. Немало живу на цій землі. За поглядом навчився читати людей. У тебе що тільки ось має влетіти до голови, а я вже знаю про що ти думаєш. 

І справді, дід Микола мав рацію. Чим далі ми прямували углиб села, тим більш втішною ставала картинка. 

—Діду Миколо, чий це такий розкішний двоповерховий, — вказую на величезний за сільськими мірками будинок, — Майже маєток, — із захопленням розглядаю. 

У такій місцині зустріти подібну красу — величезна рідкість. Високий паркан оздоблено кованими фігурами. Вздовж огорожі, ніби під лінієчку, висаджено молоді модрини. Впала у око тераса з гойдалкою, садок на задньому дворі і величезна лоджія. Десь у потаємних закутках душі навіть уявила себе директором приватного ліцею і що живу у цих розкошах. Щоранку виходжу на терасу і насолоджуюсь філіжанкою ароматної кави. Розмріялась так, що вже й не слухала розповіді діда Миколи. Не помітила скільки десятків хатин ми проїхали, прийшла до тями лиш коли підвода зупинилася. 

—Ну все, от ми і вдома, — знявши капелюха і витерши хустиною спітніле чоло, мовив водій підводи. 

Зупинка біля середньостатистичного сільського будинку дала мені надію, що тут ще можливі хоча б якісь елементарні комунікації. 

—А ти чого чекаєш? Бісове поріддя, в кого ти таке вродилося? — почав лаятись дід. 

—Да дєд, — знову чую знайомий говір, злізаю з підводи і бачу, як молодик виправдовується: — Я чємодан прівьоз. 

—Кобиляча твоя голова, тобі було важко Горпині залишити? — у знак погрози дід Микола вже ледь не розмахує кулаччям. 

—Да я нє знаю. А вдруг... 

—Чєго вдруг, — зачортихався старий. — З тобою і я незабаром зарохкаю по-свинячи. Давай валізу і йди геть! І не трапляйся мені на очі. 

—Атец, ну чєго... 

—Ніякий я тобі “нє атєц”, іди геть! — дідусь вилаявся. 

—Пач... 

—Тому що собаці віри немає, — аргументував дід Микола і зачинив за собою хвітрку. — Геть! Очі б мої тебе не бачили! 

Молодик ображено глянув на діда, а потім, як слухняне телятко, сів у авто і поїхав. 

Двір баби Горпини за сільськими мірками вважається заможним. Навколо будинку буяють пишним квітом чорнобривці, майори, повняки, жоржини і айстри. Ось-ось кине цвіт пелехатий верес. У очікуванні горді хризантеми. Красується біля живоплоту запізнілий кущ троянди. Хоч би до перших приморозків устиг відцвісти. Стежки у дворі всі вичищені, обметені — ані бур’янинки, ані соломинки.  

У будинку хоч і простенько, але чистіше, аніж буває іноді у багатих хоромах. Одразу видно, що баба Горпина — жінка набожна. Усюди ікони та вишиті рушники.  Посеред кімнати — телевізор, обрамлений серветками та вазою зі штучними квітами. Для кухні виділено окреме приміщення, яке у селі звично називати літньою кухнею. Посуд вимитий, тарілки аж блищать і їсти наготовлено. Співжиття з такою знатною господинею точно піде мені на користь. І з голоду не вмру, і буде чому навчитись.