Розділ 5. Дурнувате знайомство

Осінь на душі. Своєю квітучістю навіть літо не радує. Ще подекуди можна зустріти грицики, заячий горошок та звіробій. Поодиноко трапляється ромашка лікарська і кульбаба. Період буйноцвіту почався для інших рослин: чортополоху, споришу, кропиви, амброзії, полину — прекрасний комплект для алергіка! 

Ніякої катастрофи не сталося, але мене не полишає думка, що життя скінчено. Мені не рідні, навіть, пістрявий подорожник та жовтава медунка, що розрослись уздовж битого шляху. Чуже все. І стежина не моя. Бісить краєвид села, до якого мінімум кілометрів сім пішим ходом ще потрібно діставатись.     

Неохоче роблю крок за кроком. Швидше йти і не зможу — підбори не дозволяють. Якби ж знаття, що доля мене занесе у таку глушінь! І жити я звикла у комфорті. Можливо і справді потрібно було погоджуватись на роботу у садочку в місті. Але ж я вчитель і завжди хотіла працювати у школі. Хто б як там не говорив, але це дві абсолютно різні методики і нічого ототожнювати загальну освіту з дошкільною. Сухомлинський би точно мене підтримав. І займатись потрібно тією справою, яку знаєш найкраще. Моя принциповість залишила мене без варіанту, на жаль, а можливо й на щастя. 

Дорогою де-не-де трапляються глибокі калабані, які хочеш-не хочеш, а потрібно обійти, аби остаточно не забрьохкатись у багнюці. Ще й валізу тягну, у якої від такого бездоріжжя незабаром відваляться дрібні колеса, які звикли їздити по рівненькому і явно не пристосовані до болотяної розквасі. 

Раптом, звідки не візьмись, за спиною заревіло авто. Мчить на шаленій швидкості. Підскакує на кожній вибоїні. Жодної калабані не об’їзди́ть. З-під коліс болотяне місиво дебелими грудами розлітається урізнобіч. Ой, лишенько! Біля мене величезна калабаня, а з протилежного боку — кукурудза. Смішно і якось по-дурному у двадцять два роки ховатись у зарості. Та й не встигну. І валізу нікуди діти. Що Бог дасть, то вже й буде. До того ж, прекрасна нагода перевірити моральні якості водія. 

На диво, авто стишує хід. Обережно об’їжджає калабатину і зупиняється. Щойно опускається скло — так одразу ж зухвалий незнайомець міряє мене з ніг до голови. 

—Дєвушка, прівєт. Вас падвезті? — звертається паскудною мовою. 

—Дякую, — виховання не дозволяє мені відправити його на дуже коротке слово і на дуже далеку дистанцію. — Сама дістанусь. 

—Ну, как хатіш? 

Трохи від’їхавши, авто зупиняється і, дочекавшись, рушає відносно швидкості моєї ходи. Бісяча мова знову починає різати вухо: 

—Дєвушка, может чємодан дадіте? Разрєшите, вам памагу! 

—Дякую, я сама, —  ледь стримуюсь, аби не нагрубіянити. — Пройти залишилось не багато. 

—Шесть кіламєтрав, дєвушка. Пачему нє хатітє, чтоби я вас падвьоз? — дивний якийсь, ще й ображається. 

—Тому що ми не знайомі, — відсікаю у відповідь. 

—Дак ето ми можем... 

—Не можемо, — перебиваю і злісно смикаю валізу. 

—Да ви хотя би чємодан разрешитє вазьму! 

—Гаразд, — відчуваю, що ще метрів сто і викину валізу десь у хащі. 

З автівки прудко вискакує під два метри молодик. Вмить звільняє мої руки від вантажу і хутко закидає у багажник. Мабуть, так квапиться, доки я не встигла передумати. 

—Всє такі может со мной паєдіте? — з пасажирської сторони відчиняє дверцята. 

—Нєт, — ледь не скаженію. — Тьху, ні! Правду кажуть, з ким поведешся, того й наберешся. Знаю вас хвилин п'ять, а вже спілкуюсь мішанкою. Їдьте з Богом. 

Нас наздогнала підвода. Не знаю звідки вона взялася, оскільки позаду нікого не було. Хіба що виїхала з боку трав’янистої кам’янки, що веде до річки. 

—Здрасть, дєд Мікола, — мовний перевертень радо звертається до водія підводи. — Как паживаєш?  

—Драстє, кума Настє, — рубає дід. — Як поїхав до міста, то й про мову рідну забув? — осудливо киває головою 

—Да мнє па работє. Ви же панімаєтє, — той намагається виправдатись. 

—По-вашому нє панімаю! — умить прилітає дідусева чітка позиція. — Ти чого, теляча твоя голова, до дівчини причепився. Я би ще спокійно пів дня порибалив, проте ваші розбірки аж на косі учув. Довелось вудки кидати і їхати. От ти мені скажи, коли у тебе совість з’явиться? Усіх дівчат у селі попсував і на жодній не одружився. Для чого тобі приїжджа?  

—Да я хатєл памочь. 

—Можеш нормальною мовою до мене звертатися? — психує дід. 

—Так, магу... 

—Не «магу», — перебиває, ледь стримуючись, дід Микола, — а «можу», бісів ти син. Валіза у тебе, тож вези і не заважай. Зрозумів? 

—А везті куда? 

—Та не «вєзті», а «везти», точніше «відвезти», — дідусь таку комунікацію вже ледь витримує. — До Горпинихи і там залиш. 

—Родственніца? 

—А тобі все знати потрібно? Залиш і їдь собі по своїх справах, а до дівки не підходь. Інакше зі мною діло матимеш. 

—Да понял я. Нє дурак, — молодик заскакує у авто і їде. 

—Залазь, доню, на підводу. Я тебе підвезу, — і насмішкувато продовжує: — Якщо, звісно, мене старого не боїшся. 

Невже це все відбувається зі мною. Болотяні черевики, розхитані, вже ні на що не годящі, підбори і спідниця вся у зачіпках. Не про таке життя я мріяла, проте можливо сьогодні видався всього-на-всього невдалий день і не все так безнадійно, як може на перший погляд здаватися. Не дарма ж кажуть, що перше враження буває оманливим. Яка вже різниця — село чи місто. Всюди живуть люди і саме з ними я маю ладнати.