Розділ 4. Прощавай, улюблене місто

Оксанка виходить з проректорської. Бідолашна, ледь не рюмсає. На мої запитання слова видавити з себе не може.  

—Мене у село направили, — бачу такий розпач у її очах, — з мого району, про яке я ніколи не чула. Забитняк! — психує. 

—Та тихше, — намагаюсь утихомирити подругу. 

—Та мені все одно! — ще більше психує. — Он Гончар Ірка вихвалялась, що і дня не стане працювати у школі, а піде у секретарки у приватну клініку до свого дядька. Блюр йде у редактори, до столиці переїздить. Дорог залишається у профкомі. Агра, якій місце у ... — так гірко дивитись, як Оксанка, захлинаючись злізьми, слова ковтає, — їй явно не повинно бути місця біля дітей, і та йде до... Там... — схлипує, — де ми проходили практику.  

Період проходження практики у тому ліцеї й досі пригадую з особливим теплом, майже з любов’ю. Нам, мешканкам села, які виїхали до обласного центру на навчання в університеті все було у новинку. Перші два курси освоювались. На третьому нарешті зрозуміли чого саме викладачі від нас хочуть і нарешті — о, диво! — на четвертому курсі зрозуміли. Стали одними з кращих на потоці. Це ж треба, щоб так туго нам доходило! 

Так ось на четвертому курсі потрібно було проходити практику і ми вирішили, що найрозумніші. Одногрупниці, що також із села, вихідними відвідали свою малу батьківщину і звідти привезли клопотання щодо проходження педагогічної практики на базі рідної школи. Юлині батьки працювали у школі і передали усю документацію поштою, а ми, як найрозумніші, вирішили зробити хід конем. Нікуди не виїздили. Та й далеко. Краще зайвий раз предмет зі спеціальності вивчити. Не було у нас ніякого клопотання, ні у Оксани, ні у мене.  

За тиждень до початку практики нас викликають до проректорської, оскільки усі з потоку, звісно крім нас двох (принаймні ми так думали), пред’явили свої документи, а нам і нести нічого. Під проректорською, як потім виявилось, були не одні ми одні такі “розумні”. Доров і Клименко — два ледаря на потоці — спершись на стінку, байдуже очікували на свою чергу. Мені не відомо, як склалася їхня доля, проте інтуїція мені підказує, що один з них точно став директором якоїсь сільської школи, а інший, мабуть, у школі і дня не пропрацював, бачила його днями на телевізійному проєкті. Яким був ледацюгою, таким і залишився. 

Чабан Леся теж нікуди не поїхала. Стоїть у черзі. Це і зрозуміло. Удома семеро братів та сестер. Голова буде забита не конспектами уроків, а думками, як допомогти батькам звести кінці з кінцями.  

А ось і красень нашого потоку примостивсь у куточку — Ярий. Власною персоною. Типу джентльмен, в черзі усіх пропускає. Так часто відвідує пари, що деякі викладачі навіть не знають, як він виглядає. Золота еліта, одним словом. У нього й кімната у гуртожитку персональна, майже з усіма зручностями. Однією з опцій комфортного проживання у гуртожитку він частенько любить зловживати — дівчат ледь не щодня водить. Зовсім нерозбірливий у цій справі. Сьогодні може привести до своєї барлоги ледь не під два метри брюнетку, а завтра — блондинку невисокого зросту. І так у нього відбувається по колу. Як ще ті дівчата не дізналися одна про одну? 

—Проходьте удвох, — насмішкувато каже секретарка. — Все одно разом усюди ходите.  

Неупевненим кроком ступаємо. В одну секунду встигли вже й пожалкувати, що затіяли усю цю аферу. 

—Дівчата, — прискіпливого погляду з нас не зводить куратор. — де ваші клопотання? 

—Мені у школі пояснили, що немає вже місця для практикантів. Коли я зверталась, сказали, що вже набрали, — оце правдоподібно лапшу навішує Оксанка! — Ліміт вичерпано, тому клопотання не надали. 

Куратор переводить погляд на мене.  

—У мене така ж ситуація, — намагаюсь повірити власним словам, щоб зі сторони спадало на правду. — У школі, де я навчалась, відмовили.  

—А до іншої школи чому не просилися? 

—Там села далекі. Нічим дістатися, — дивуюся, що ще й так можна було. — У тому напрямку навіть автобуси не ходять. 

—Батьки не могли на автівці відвезти? — логічне від куратора запитання. — Зняли б вам помешкання на час проходження практики.  

—У моїх батьків немає автівки, — ледь сльози стримую. — Хто ж у селі чужу людину впустить до своєї хати? 

Куратор переглядає простирадло з відомостями про школи та практикантів і суворим тоном каже: 

—Дівчата. Я вас направляю у “Гард”. Знала би раніше, що ви такого коника викинете... — махнула рукою. — Одним словом: ліцей елітний, я на постійному зв’язку з викладачами. Один хибний крок і незалік з практики для вас виявиться квіточками. З університету вилетите! Зрозуміло? 

Для нас було у диковинку, що з собою необхідно було мати змінне взуття. Ми ще не знали, що то за ліцей, але чули про нього багато захопливих відгуків. Напередодні повишкрібали останні копійки з гаманців і сходили на ринок. Придбали новенькі капці мені та Оксані. 

Дивина та й годі, щоб потрапити до приміщення, необхідно натиснути на дзвіночок і обов’язково представитись. 

 Уперше бачу таке, щоб килимами було устелено всюди ще зі входу. На стінах барельєфи старовини абсолютно не зіпсовані євроремонтом. Ідеальне поєднання артефакту й модерну. На другому поверсі майже казково. У лівому крилі другого поверху вздовж коридору суцільний зимовий сад з екзотичними рослинами та скульптурою. Не пошкодував директор квадратних метрів для організації зони відпочинку вчителів та учнів. Нас попередили, що директор — чоловік своєрідний, але турбується про своїх підопічних, що тато рідний. 

—Радий вас бачити, дівчата, — чоловічок середніх літ лукавенько посміхається. 

—Навзаєм, пане директоре, — у один голос відповідаємо. 

—Дівчата, — вказує у кінець коридору, — там їдальня. Знаю, що ви не місцеві, тому харчуйтеся безкоштовно. Випічку привозять перед третім заняттям, але ви до хлібобулочного, прошу, без зайвого завзяття. Не прикладайтесь, щоб потім змогли у одвірки вписатись, — іронічно оглянув нас з ніг до голови. — У ліцеї із хореографічним нахилом проходите практику, тому бережіть фігуру і пластику.