Розділ 3. У гуртожитку

Три роки по тому. Студентський гуртожиток 

—Де ж нам лазню знайти? — у дівчат запитую. — Зі стипухи нам хіба на таксі вистачить в одну сторону. 

—А душова? — каже Оксанка. 

—Ги-ги, — от у цьому вся наша Юлька. 

—Гарна ідея, — звертаюсь до дівчат. — Юля, де твоя книжечка? 

Не встигла Юлька книгу з полиці дістати, як Оксана хапа до рук і нумо сторінки перелистувати, правильне замовляння шукати. 

—Ось, дівки. Слухайте і мотайте на вус, — каже Оксанка. 

—У нас немає вус, — всерйоз ображається Юлька. 

—Так, дівки. Слухайте. Тут все просто. У душовій потрібно вимкнути світло і прикрити дверцята так, щоб лиш рука пролізла і читати замовляння: “Матінко Божа! Святий день! Битиме чи любитиме?” — сидить Оксанка на ліжку і вчительським тоном продовжує: — Запам’ятали, дівки?  

Юлька, як завжди, мовчить. Їй ліньки, навіть, коли й потрібно слово де вставити. 

—Ходімо, — відчиняю двері кімнати. 

Спершу йшли упевненим кроком, проте чим ближче наближались до місця обряду, тим більше ставало чи то не по собі, чи то ніяково.  

—Хто з нас найсміливіша? — запитує мене Оксанка. — Першою підеш? 

У знак незгоди роблю крок назад, а Юлька стоїть у одвірках, ніби намагається прикинутись невидимкою. Навіть не ворухнеться, аби гадом Оксанка її не стала вербувати першою ритуал випробувати. По очам бачу, йти їй дуже не охота. 

—Ти? — не зводить погляду з мене Оксанка. 

Підходжу до душової. Відчуваю, як кров б’є у скроню. Просовую руку і щоб хутчіш впоратись із завданням, швидесенько тараторю замовляння. На “любитиме” відчула тепло, ніби хтось взяв мене за руку. Мною одразу кинуло у жар. Відсахнулась. Прибрала руку. Хтозна, що то було, але дивлюсь, рука ціла і на тім слава Богу. 

—Тепер твоя черга, Оксанко? Тільки правильно замовляння читай, а то грішним ділом  дідько тебе засвата, — жартую, оскільки відстрілялась. Тепер нехай і дівчат потреморить, нічого було мене першою на амбразуру кидати. 

—Ой, — каже Оксанка, — спершу відчула ніби щось шершаве, але тепленьке. 

—Нічого, — бубонить Юлька, — нічого не було. Відчепіться.  

—Лід вона відчула, — шепоче на вухо Оксанка, — тому і не зізналась. Вона аж похолола вся, коли там стояла. 

—Я заварила чай, — намагається бути веселою Юлька. — Нехай трохи вичахне і будемо пригощатись. 

—Ох, вже ця полтавська говірка, — сміюся. Хоч півтора роки спілкуємося, ніяк не можу звикнути до говору подруги. 

—Удівець, молодець, удівець, молодець... — перебирає папірці Оксанка.  

—Оксанко, ти б з цим не гралася, — кажу. — Бог таких жартів не любить. 

—Дурна жінка буде у твого чоловіка, — прилітає мені від Юльки. 

Не встигаю сказане у свою адресу второпати, як дивлюся, Оксанка сміхом заливається і підкидає дрівець у багаття: 

—Тобі, подружко, потрібен чоловік такий серйозний. Бажано за професією військовий, щоб міг упоратись з твоїм характером і умів грати на акордеоні.  

—А акордеон для чого? — злюся. 

—Щоб веселіше жилося!