Розділ 2. Невдалий ритуал

Вечоріє. Перша зоря на небі з’являється. Сакральне дійство починається.  

Люстерко зі столу до скрині прибираю. Свічку запалюю. Косу довгу розплітаю. Білу сорочку одягаю. Замовляння читаю: 

“Земля урожайна, Вода життєдайна, Повітря, Вогонь! Роду Сили! Прошу-молю, на коліна стаю...” 

Як на зло, не устигаю замовляння дочитати. Чую, надворі Жук гарчить, гавкає. Відсуваю фіранки — вдивляюся і ніц не проглядаю. Пес ще більше казиться. Йду до сіней, щоб у тому, що діється розібратися. Беру добрий шмат хліба. Виходжу на вулицю. Жук скаче, як скажений. Ще трохи й ланцюг обірве.  

На паркані Мартина, руда сусідська кішка, сидить що єгипетський сфінкс, не ворухнеться. 

—Жук, — підходжу ближче до буди. — Цить! Гавкотом всю вулицю підпалив. Кішку уперше бачиш? Що тобі не йметься?  

Пес глядь на мене — брязь ланцюгом і у буду. Нарешті й сфінкс оживився. Гнучкий стрибок — і Мартина вже на снігу. Величезними котячими очима здивовано на мене дивиться. 

—Мартино, ходи-но сюди, — кличу. 

Тільки-но наміряюсь кішку нагодувати — як раптом чую скрип дверей, а за ним одразу ж бабусин голос: 

—Доню, чого на вулиці? Вже пізно, — спросоння бабусі невтямки, що відбувається. 

—Мар... — тримаю у руці хліб, аби кішку нагодувати. 

—Біс його забирай, куди? — гостинець з рук відбирає і мене грізно лає: — Ач, що надумала! Нечисть білим хлібом годувати! 

—Бабусю, ти чого. Це ж Мар... — і не йму віри тому, що відбувається. 

Мартина у сусідському дворі спокійно прогулюється. “А біля мене хто тоді?” — ще одному кудлатому створінню дивуюся. 

—Геть, нечистий! — бабуся на кішку ледь не чоловічим басом гримає, а мені сердито наказує: —Йди до кімнати і не виходь!  

—А ти? — зовсім не хочеться її саму серед ночі не відомо з чим полишати. 

—Йди з очей моїх! Я що тобі сказала? — замахується, ще трохи і стукне по макітрі.  

Я хоч вже ніби й доросла, проте методи покарання різкі у моєї бабусі. Знехочу корюся. Ледве встигаю увійти до веранди, як двері за мною — грюк! Замок — клац. Ще й через вікно кулаччям погрожує. Нічого робити. Слухняно йду до своєї кімнати.  

І пів хвилини не минає, як мене допитливість долає. До вікна крадуся, хоч у пів ока вгледіти, що діється. У одне вікно зирк — нічого, у інше — от тобі й картина: бабуся з кішкою ще й не так собі, а чубляться по-серйозному. 

Кішка шипить, грізно нявкає, а бабуся на неї зі своїм коронним “Нечисть, іди геть!” гаркає. Животина чи то з ляку, чи то зі злості казиться. Скочити наміряється, а бабуся не з боязких — рубелем відбивається. Страх, як агресивно животина поводиться, не по-котячи бурмоче, що злий чорт атакує-кидається. 

Очі руками закриваю. За бабусю боязко і допомогти ніяк. Двері зачинені, а щоб вийти, то не факт, що гірш кішки відхвачу. 

Раптом, чую, як животина, кричить майже, як людина: “Мав-пх-х-хусти, мх-х-хсьо!” Гепнуло залізне цебро. Щось глухо гупнуло, потім ще раз бахнуло і затихло. Клацання замка і важкі кроки. Господи! Нечистий це чи бабуся?! Сиджу на підлозі, молюся. Зі страху тремор такий, що аж жижки трясе, очі розплющити боюся.  

—Ти чого на підлозі, доню? — дяка Богу, ріднесенький голос чую! 

На радощах ледь не пританцьовую, з підлоги підводжуся.  

—Що ж, моя люба, —  замисленим тоном каже бабуся. — Ти усе це діло прибирай і спати сміливо лягай. 

—А як же ритуал? 

—Нечисть сьогодні у дворі була. Я ледь її прогнала. Не гніви Бога. 

Важка образа така на серці, але корюся. Як не протестуй, а буде так, як сказала бабуся. 

Від нервового виснаження вирубило майже одразу. Чи то сон був, чи так мені захотілося, але цієї ночі я побачила усе, як за ритуалом годилося. Образ гарний такий. До мене посміхається. Невже такий колись у мене закохається? Майже цілунок, рук тепло... А це що? Відкриваю очі. Мурзик, опудало таке, облизує ніс і щоку. 

Удень ми з бабусею дізналися, що сусідка наша, баба Ликера, уночі ногу зламала. Потім приїхали онуки і відвезли її до лікарні. 

—Нечисть, — плеще в руки бабуся, — відьма вона. Скільки її пам’ятаю, усю дорогу людям зло робила. І все їй з рук сходило! — дивиться на мене і осудливо головою киває. — Добряче я її учора провчила. Нічого чужими дворами шастати, зло коїти, людські долі ламати. 

—Марфушо! — гукає баба Анісія, сусідка наша. — Новину чула? 

Бабуся підводиться з лави й прямує до паркану. З цікавості крадуся за нею хвостиком. 

—Марфушо, — продовжує сусідка, — ти чула, що наші дівки вчора скоїли? 

—Чиї дівки? Ти про кого? — проявляє цікавість бабуся. 

—Ой, так Міра і Ярка! — говорить баба Анісія, ледь не схлипує. — Чортиці, ледь усю хату не підпалили. Пожежею зайнялась Міркина кімната. Не добрий знак це. Ой, не добрий. У Андрієву ніч таке накоїти — це ж увесь вік бути з нелюбом ,або, що чимгірш, на самотині прожити.