Розділ 1. Бабуся

—Йди, люба, візьми з кухні тарілочку. Бажано не дуже глибоку, але і не мілку, щоб навколо містка була гарна водойма. Можеш взяти ту, що із синіми квітами, — говорить бабуся і загадково посміхається. 

—Так це ж твоя улюблена! — дивуюсь. — А якщо раптом... 

—Не бійся. — перебиває мене. — Наш сімейний посуд пережив царя, не одну війну та голод. Часом загартований, тому не б’ється. 

Киваю головою, роблю вигляд, що повірила, а подумки злегка трясе. Не хочеться позбавити нашу бабусю Марфушу сімейної реліквії. З цим, на перший погляд, непримітним посудом пов’язано багато спогадів. Весілля, дні народження дітей та онуків, роковини. Так, наша бабуся роковини також вважає праздником. Вірить у Бога і нечисту силу. Каже, що між добром та злом ведеться постійна боротьба і переконана, що світлі сили увесь час перемагають. Бачить у звичних речах сакральне і всіляко намагається до цього мене залучати. Я і не пручаюся.  

Сьогодні Ярка нашій дружбі зрадила. Пішла з ночівлею до Міри і мене не покликали. Ворожити будуть. А я ціну собі знаю. Не напрошуватимусь. Без них обійдуся. З бабусею зробимо такий обряд, про який вже, либонь, тільки старі люди знають. 

—Гинуть, дитинко, наші традиції. Люди стали від свого відмовлятися і чуже переймають. Із молоді, гадки не маю, хто вже здатен перейняти наш спадок. Невже ми, старі, підемо і заберемо з собою усі знання? Надія тільки на тебе, якщо не побоїшся. 

—Бабусю, Ярка і Міра теж будуть ворожити. Вони із газети вичитали. По інструкції будуть робити. 

—З цієї? — підійма у руці “Вісник”. 

—Та... — ледь встигаю підтвердити. 

—І огріхів нароблять. У цій справі один невірний крок — і життя шкереберть. Тут помилка на помилці, — рукою водить по газеті. — Звідки вони взяли, що дівчина у цю ніч обов’язково має бути у новій сукні та ще й нафарбована?  

—Щоб гарною бути, — як з кілочка, вигукую. 

—Не правильно це. Істина у простому і щоб побачити справжнім своє майбутнє, необхідно бути із умиваним обличчям та білій сорочці. Помилок не вибачає жоден ритуал. Закарбуй це собі на носі, дитинко. 

У знак згоди киваю головою. Вірю кожному бабусиному слову. Вже не терпиться дізнатись секрет. 

—Іди у садок. Зламай вишневу гілку. Глянемо, що буде до Різдва. 

Чимдуж вибігаю на подвір’я. Ламаю невеличку гілочку — і до кухні. Із глечиком у руці повертаюсь до хати.  

—Що ж ти накоїла? — з серйозним виразом обличчя зойкає бабуся. — Найродючішу гілку з мого дерева згубила. Де ж улітку на вареники ми вишень будемо брати? 

Стою, ледве не схлипую. Хоч бери й повертайся у садок та встромляй гілку назад у дерево. Полум'ям здавило у грудях.

—Що відчуваєш? — а обличчя у неї таке, ніби з мене насміхається. 

—Бабусю, я перелякалася. Двері, поглянь, відчинені навстіж, а мені спекотно.  

—Отже, і кохання у тебе буде велике, сильне, одне єдине і на все життя. 

Відчуваю, як на щоках у мене палає бордовий рум’янець. Я ще соромлюсь розмовляти про такі речі.