***

Ніка насолоджувалася поїздкою. Їй подобалося кататися в санях. А мелодійний дзвін різдвяних дзвоників додавав їхній поїздці неабиякої загадковості.

Та на жаль поїздка була недовгою. Хлопець натяг повіддя і зупинив коней. Дівчина озирнулася навкруги. Сані зупинилися перед величезним металевим парканом. А там за ним із темряви визирав будинок з товстими білими колонами.

— Де це ми? — запитала Ніка, спостерігаючи за тим, як хлопець зістрибнув із саней.

Він швидко побіг до воріт і розчинив їх, а потім підхопивши одного з коней, сміливо завів у ворота. Зачинивши за санями ворота, він нарешті застрибнув у сані і знов лагідно посміхнувся до Ніки.

— Ось ми і приїхали, — промовив він.

— Приїхали куди? — знов запитала Ніка.

— Ти що, ніколи не бачила цього будинку? — здивовано запитав хлопець. — Він же знаходиться неподалік від вашого містечка.

— Ніколи не бачила, — замотала головою Ніка.

Якусь мить хлопець уважно дивився на дівчину, немов все те, що вона казала було неймовірною новиною. А потім промовив:

— Це сирітський дім. Тут мешкають діти, в яких не має батьків.

— Не має?.. — перепитала Ніка, проводячи паралель із собою і вже маючи намір додати «як в мене».

— Так, не має, — твердо промовив хлопець. — В когось вони померли, а деяких дітлахів батьки покинули. Так само, як кидають непотріб… І ці дітлахи ніколи в житті не отримують подарунків. Ні на день народження, ні на Різдво. Вони дивляться новорічні фільми та слухають різдвяні казки і завжди задають одні і ті самі питання: чому Дід Мороз не приносить подарунки під їх ялинку? Чому він забуває про них? Вони ж намагалися бути слухняними весь рік… а коли приходить Різдво… під їх ялинкою знову нічого немає…

Слухаючи хлопця Ніка відчула, як здоровенний ком підкотив до горла, а на очі самі по собі почали навертатися сльози.

— В минулому році ми організували поздоровлення і подарили дітлахам по маленькій листівці та шоколадці, — продовжував хлопець, не звертаючи уваги на то, що дівчина крадькома втерла нафарбовані очі. — І знаєш… кожен з них береже цю листівку… Береже як щось найцінніше…

Хлопець поглянув на Ніку і знов посміхнувся.

— Тому в цьому році ми вирішили підготуватися заздалегідь, — промовив він. — І багато людей, до речі із вашого містечка, нас підтримали. Тому сьогодні подарунки отримають всі дітлахи. Не просто листівку і шоколадку. А справжнісінький подарунок від самого Діда Мороза!

Він весело підморгнув Ніці і додав:

— Та годі базікати! Дітлахи чекають на нас!

І не промовляючи більше ані слова він натягнув повіддя і клацнув язиком. Коні побігли по доріжці прямо до будинку з товстими колонами, з вікон якого крізь товсті штори пробивалося жовте світло. Дзвоники мелодійно співали, а коні ритмічно цокали по тротуарним плиткам.

Раптом штора відкрилась і в вікно визирнула одна дитяча голівка. Ніка бачила, як хлопчак притиснув лоб до самісінького вікна, вдивляючись в темряву, з якої мчали коні і сані, увішані мерехтливими гірляндами. Помітивши сані, малюк весело замахав руками і радісно щось закричав. Тієї ж миті всі штори розлетілися в різні боки і сотні здивованих дитячих обличь визирнули на вулицю.

Дівчина бачила, як дітлахи здивовано дивилися на четвірку коней та сани, як зачаровано слідкували за хлопцем в ковпаку і з якою цікавістю роздивлялися саму Ніку. А потім двері будинка відчинилися і ті самі малюки, які щойно визирали у вікна, в теплих курточках вивалили на вулицю.

Хлопець зупинив коней і стрімко зістрибнув із саней.

— Я-а-а-а помічни-и-и-к Ді-і-і-іда Моро-о-о-оза, — гучно промовив хлопець, протягуючи слова. — Приві-і-і-із вам різдвя-а-а-а-ані подару-у-у-унки. Ви гарно себе поводилися?

— Так! Так! — загукало разом кілька дитячих голосів.

— Добре! — промовив хлопець. — А ви підготували вірши та пісні для Дідуся?

— Підготува-а-а-али! — загули дітлахи.

— Тоді чому ми тут стоїмо? — запитав хлопець. — Пішли в зал слухати вірши та співати пісні!

— А хоровод біля ялинки? — запитав хтось із дітей

— А покататися можна? — запитав інший.

— Звичайно! — погодився хлопець. — Тільки по черзі.