Звичайне диво

***

— Дорогесенька, так не можна, — промовила літня жінка, нахиляючи голову з копною білого волосся набік.

— А вчиняти так як вони? Можна?! — вигукнула молода дівчина, примруживши свої величезні сині очі, жирно обведені чорною підводкою.

— Люба моя, — знов промовила літня жінка, намагаючись говорити якомога лагідніше. — Ну ти ж і сама розумієш… Це робота…

— Розумію?! — викрикнула дівчина, зриваючись на плач. — Ба! Мені 14. І за всі свої 14 років я жодного разу не зустріла Різдво з батьками! Вони завжди у від’їздах. Мама співає, а тато продюсує!.. От навіщо вони народили мене, якщо їм взагалі наплювати на доньку?!

Вона бачила, як бабуся співчутливо нахмурила брови і піднялася із крісла назустріч онучці. Але знов вислуховувати виправдання батьків їй не хотілося, тому вона викрикнула:

— Тільки не треба мене чіпати!

І стрімко розвернувшись так, що її пасма, профарбовані в яскраво малиновий колір, здійснили напівколо, вибігла з кімнати. Вона пробігла через великий хол, в якому стояла прикрашена новорічна ялинка, сяюча червоними та золотими шарами, піднялася по сходах до своєї кімнати і закрила двері.

«Нехай, — в серцях подумала вона. — Нехай собі святкують. А я взагалі не вийду із кімнати! І не стану розмовляти по телефону з батьками! Нехай знають! Якщо я їм не потрібна, то і вони мені не потрібні!»

Вона хотіла залізти з ногами у ліжко і розревітися від суму та болю, котрий стискував залізними тисками душу. Та не встигла. Її погляд привернули вогники, поблискуючі на вулиці. Вона визирнула у вікно.

Крізь великий паркан вона не могла розгледіти, що там відбувається, але встигла помітити червоний ковпак та курточку, які час від часу з’являлися над огорожею. «Я тільки одним оком гляну, — вирішила дівчина. — А потім назад».

За мить вона вже стояла в теплій зимовій куртці біля паркану і потайки визирала на вулицю. Те, що вона побачила водночас і здивувало її і спантеличило. Там, прямісінько серед дороги стояли сані, запряжені четвіркою коней. Останні фиркали та крутили головами від чого маленькі дзвоники постійно наспівували.

— Ну і довго ти будеш там ховатися? — почувся хлопчачий голос. — Чи ти боїшся?

Дівчина здригнулася і перелякано подивилася на власника голоса, котрий визирав із-за саней і з посмішкою дивився на неї.

— Нічого я не боюся! — сміливо вигукнула дівчина, здіймаючи підборіддя угору.

— Тоді йди допоможи, — промовив хлопець в червоному ковпаку, знов зникаючи за санями. — Тут вісь треба полагодити.

Дівчина несміливо зробила крок вперед і зупинилася. «А раптом він якийсь розбійник?» — подумала вона.

— Ніка, ідеш? — знов перепитав хлопець, визираючи із-за саней.

— Звідки ти знаєш моє ім’я? — здивувалася дівчина, чітко пам’ятаючи, що не знайомилася із ним.

— Я все знаю, — весело відповів хлопець. — Я ж все-таки помічник Діда Мороза.

— Хто ти? — перепитала Ніка, підходячи до хлопця.

— Тримай ось тут, — промовив той, лагодячи величезні лижи, до яких кріпилися сани.

Поки хлопець займався ділом, дівчина встигла його розгледіти. Веселі карі очі, золотисте волосся, виглядаюче з-під червоного ковпака, завите в смішні кільця. Дитячи руки, котрі дуже справно лагодили сані. На вигляд цьому хлопцю було не більше 15. Чому ж він зараз, в канун Різдва знаходиться серед цієї дороги, а не сидить із батьками за святковою вечерею?

— Ну от, порядок! — радісно вигукнув хлопець і піднявшись у весь зріст поглянув на Ніку. — Дякую за допомогу. Без тебе я б не справився.

— А чому ти тут? — запитала дівчина, відчуваючи, як її щоки від похвали починають набувати кольору пофарбованого волосся. — Чому не дома з батьками? І куди ти їхав?

— Дуже багато питань, — посміхнувся хлопець і серйозно додав. — Якщо хочеш, то поїхали зі мною. Але спочатку відпросися в бабусі.

— Вона навіть не помітить, — заперечила дівчина.

— Або ти відпрошуєшся, або я поїхав, — суворо промовив хлопець, застрибаючи в сані.

— Добре, — промовила Ніка. — Тільки дочекайся мене.

Забігаючи в будинок, вона була переконана, що бабуся її не відпустить. І вже готова була випрошувати, обіцяючи вести себе відмінно цілий тиждень. Та бабуся, вийшовши на вулицю і побачивши хлопця в ковпаку, радісно замахала йому рукою. А потім спритно склала мандарини та печиво у величезний пакет.

— Тримай, — промовила вона. — Це тобі згодиться.

— Слухай, Помічник діда Мороза, — промовила Ніка, сідаючи в сані поряд із хлопцем. — Ви знайомі із моєю бабусею?

— Звичайно, — кивнув хлопець.

— А звідки?

— Потім розкажу, — промовив хлопець і натягнувши повіддя, приклацнув язиком.

Тієї ж миті коні зірвалися з місця і сани понесли по дорозі двох дітлахів, які самі вважали себе досить дорослими.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше