Глава 10

Наступного ранку пан Довгань вийшов на заднє подвір’я, готовий як завжди закласти руки в кишені штанів, і цілий день дивитися на землю, але цього разу все було не так. Пан Довгань з подивом дивився, як посеред його колись голого поля, з під землі стирчала рожева троянда, і скоро таких там буде набагато більше. Пан Довгань поклав обличчя на долоні й заплакав. Артему стало не зручно, тому він відвернувся від вікна, сам нишком протираючи очі.

– Ти правильно зробив, що взяв ту пелюстку – сказав батько, який стояв за спиною сина. Було дивно бачити його просто в білій футболці, а не в тому потертому шкіряному пальто.

– Мабуть, – відповів Артем, – Я тільки сподіваюся, що тепер йому полегшає.

– Обов’язково, синку, обов’язково – відповів Роман, посміхнувся, і скуйовдив синові волосся.

– Хлопці, їсти! – викрикнула бабуся десь з коридору.

– Ну, йдемо – сказав Роман.

Коли вони спустилися вниз, вся компанія вже була в зборі – дідусь, дві сестри, Фредді, Фроль і… мама. Вона посміхалася, розповідала жарти й зі смаком тріскала бабусину яєчню. Вона повернулася до сина і Романа. Встала, підійшла, міцно обійняла сина, підвелася і…відвісила Роману добрячий ляпас.

– Та годі вже! – сказав Роман протираючи щоку, – Ти вже дала мені одного вчора! Кажу ж тобі, що не міг повернутися раніше. Тим паче, що мені ще потрібен був час, аби вигадати для кашалота краще ім’я. Ну не міг же я сказати тобі з Артемом, що мене врятував хтось, кого звуть Квіточка! А брехати не хотів.

– Я знаю – сказала мама, посміхнулася, і поцілувала Романа в ту саму щоку, – Це тобі для профілактики.

Вони втрьох всілися за стіл. Фредді порився в кишені свого жилету, дістав звідти щось і кинув Артему, той зловив, а тоді добрий павук промовив:

– Хей, малеча. Я вирішив, що тобі це знадобиться.

То був іграшковий потяг Артема, тільки тепер замість трьох, там була тільки половина одного вагону.

– Так, дякую – сказав Артем, посміхнувся і поклав потяг поряд з собою на стіл.

– То як ти себе почуваєш? – спитав Роман дружину.

– Як ніколи чудово! – щиро вимовила жінка, труснувши рудою копицею, – Знову відчуваю смак до життя, можу сміятися, стрибати, співати пісень і таке інше.

– А то як! – подав голос Фроль, – Я провів блискавичну операцію! Якби не мій кейс (професор підняв кейс, який стояв поряд зі столом, і постукав по ньому пальцем), то не знаю, щоб ви й робили.

– Піду зараз замовляти Вам пам’ятник – реготнув Фредді, доїдаючи сніданок.

– Ні, справді – підтримав професора Роман, – Ви дійсно провели прекрасну роботу.

– І жили вони…– почала Марфа.

– Довго і щасливо – закінчила Софа.

Усі весело сміялися.

***

Роман з Фролем стояли на пагорбі біля озера. Роман дістав з кишені чорну коробочку, вийняв з акваріума Квіточку і кинув у воду. Кашалот одразу став гігантом, і кудись собі поплив.

– Не надто жорстоко? – поцікавився професор Фроль, – Я Вам і їжу надсилав і все таке…

– Не хвилюйтесь – сказав Роман, дивлячись перед собою, – Я не просто так брав Квіточку для модернізації. Я зробив їй такий самий шлунок, як то був у кальмара, там їжі та всього необхідного для життя на чотири роки вперед. Коли чотири роки минуть, кашалот викине Смертко на сушу. Не думаю, що після цього у нього виникне бажання втнути щось нове.

– Зрозуміло – сказав Фроль, – Завтра я повертаюся до Чорногорії. Фредді виявив бажання поїхати зі мною. Буде цікаво, як гадаєте?

– Фредді так точно – погодився Роман, – Тільки я Вас дуже прошу, професоре, давайте цього разу обійдемося без того, щоб усі Ваші чудовиська розбіглися хто куди.

– Обіцяю! – сказав професор.

Більше ніхто нічого не сказав. Чоловіки стояли й дивилися на вечірнє сонце, яке сідало за обрій, змушуючи озеро блищати, немов хтось навколо розсипав золото лепрекона. Вони побачили, як з під води вийшов велетенський хвіст, вдарив по гладі, піднявши хвилі й бризки, а тоді знову зник під товщу води. Чоловіки одночасно посміхнулися, розмірковуючи над тим, скільки всього цікавого залишилося в цьому чудернацькому світі.