Глава 8

Двері зачинилися. Компанія стояла посеред великої круглої зали, де за освітлення слугували смолоскипи, навішані на стінах. З іншої сторони зали також знаходилися двері, за якими ховалася маленька темна кімнатка, де на п’єдесталі, під скляною колбою, стояло новеньке серце. Артем підійшов до нього, обережно підняв скло, тоді передав серце батькові, після чого вони спокійно пішли назад…ХА! ЗНОВУ ЖАРТУЮ! Ні, двері до маленької кімнати там дійсно були, але перед ними лежала і мирно хропла величезна білосніжна собацюра, поклавши довгасту морду на масивні передні лапи. В неї були вуха з пензликами на кінці, зовсім як у білочок, і це, чомусь, дуже розвеселило Артема, він навіть коротко реготнув. Варто сказати, що краще б він цього не робив, бо собацюра одразу розплющила очі, підняла морду, і дивлячись на прийдешніх, раптово заговорила гарним жіночим голосом:

– Смієшся з моїх вух? Ти знаєш, що я не люблю коли сміються з моїх вух?

– Та ні…я нічого…гарні вуха… – зашарівся Артем, відступаючи на крок.

– А ось мені здається, що ти все ж таки сміявся – проговорила собака, підсовуючи морду ближче, розглядаючи Артема ясними блакитними очима.

– Та перестань ти, Хлоє – роздратовано пробубонів Роман, виходячи вперед, – здалися нам твої вуха триста років. В нас був не найкращий день, тому давай ми просто заберемо серце і підемо собі, ага?

– Ні – спокійним чарівним голос відповіла…Хлоя. (Серйозно? Хлоя? Не дивіться так на мене, то Роман їй ім’я давав).

– Що «ні»? Та як це «ні»? – ще більш роздратовано спитав Роман.

– А ось так – відповіла Хлоя, – Ти чудово знаєш правила, Романе. Дорогі мої цуценята, ти ж сам їх вигадав!

– Ну то давай я їх і скасую! – сперечався Роман.

– Е ні, дорогенький – сказала Хлоя, і в її голосі почувся смішок, немов Роман сказав щось дуже кумедне, – Ти сам мені казав, що правила цього я маю будь-що дотримуватися, навіть якщо ти захочеш його обійти. Було таке?

– Ні, ну… – почав викручуватися Роман, почухуючи голову.

– Ні, ти краще скажи – стояла на своєму Хлоя, продовжуючи говорити своїм спокійним голосом, – було таке?

– Було-було – невдоволено пробуркотів Роман.

– А тому не треба тепер викручуватися – завершила Хлоя.

– Вибачте – втрутився Артем.

– Так, дорогенький? – сказала Хлоя, повернувши до нього морду.

– А що за правила? – спитав Артем.

– Все дуже просто – відповіла Хлоя, – Ви розповідаєте мені цікаву і незвичайну історію, а я пропускаю вас до наступної кімнати.

– Це і все? – спитав Артем з сумнівом.

– Так – відповіла Хлоя, – а чого б ти хотів, дорогенький? Аби я з вами билася, після чого ви б героїчно забрали в мене серце в сусідній кімнаті?

– Ні – сказав Артем знову почуваючи себе винуватим, не розуміючи за що саме. Так часто траплялося, коли на нього дивилася Марфа.

– Я перепрошую – сказав професор Фроль і вийшов вперед, – Я так розумію, що ми повинні розповісти Вам незвичайну і захоплюючу історію, і тоді Ви пропустите нас до серця, правильно? До речі, не можу не відмітити, Ваш надзвичайно чарівний голос.

– Оууу… дуже дякую – сказала Хлоя, і якби хутро могло міняти колір, то порожевіло б в ту саму секунду, – Приємно бачити, що з вас трьох, є хоч один джентльмен, а то, бачте, то вуха їм не такі, то правила власні хочуть скасувати…а про історію правда. Мені потрібна незвичайна і захоплююча історія, після чого ідіть, беріть те серце, і робіть з ним все, що вам заманеться.

– Це абсолютно чудова новина! – радісно вигукнув Фроль, – бо в мене є одна незавершена захоплююча історія, яку я почав розповідати цьому чудовому юнакові!

– Професоре, я Вас дуже прошу… – сказав Роман, але було запізно.

Історія, розказана професором Лімом Фролєм

Частина 2:

В череві кальмара-вбивці

Роман прокинувся в темному, вологому, і дуже задушливому місці. Приходячи до тями, чоловік не одразу згадав, що відбулося, а коли згадав, різко сів, скинув рюкзак з плечей, який, на щастя, і досі був з ним, і дістав звідти ліхтарик. Світло ліхтаря освітило вологі темно-червоні стінки черева кальмара. Під ногами неприємно хлюпала чорна вода. Роман підвівся, і не в змозі більше витримувати цю задуху, зняв з себе светра і кинув у темну воду.

– Думай, Романе, думай – приговорював сам до себе чоловік, походжаючи зі сторони в сторону, – Ти ж розумник, обов’язково щось вигадаєш.

Ходив він довго, але жодна світла думка не йшла до голови. Від безвиході чоловік сів на рюкзак, закрив долонями обличчя і поринув в недобрі думки. Сидів так Роман доволі довго, бо не помітив як і заснув, а коли заснув, його безвільне тіло перекосилося на бік і впало, перевертаючи рюкзак. Впавши обличчям в темну воду, Роман одразу прокинувся.