Глава 7

Глава 7

Потяг, а точніше, куца його частина, знову прошмигнув у тунель. Компанія зберігала мовчанку аж до тих пір, поки покалічений транспортний засіб нарешті не зупинився.

– Наша зупинка! – бадьоро вигукнув Роман, відновивши сили після сутички, – Усі на вихід! Дякуємо, що скористалися іграшковим потягом мого сина! Приємного вам дня!

Компанія розвеселилася, трошки посміялася і вийшла з потяга. Попереду їх чекали нові дерев’яні двері. Наблизившись ближче, Артем побачив на дверях масивний чавунний замок з гравюрою у формі виделки.

– В тебе є ключі? – спитав Артем батька.

– Звичайно що є! – знову самовдоволено вигукнув Роман і дістав з кишені штанів срібну виделку.

– Це ж бабусина виделка! – здивувався Артем – Вона її усюди шукала!

– Саме так – сказав батько, натиснувши великим пальцем десь посередині металевої основи. Почулося торохкотіння маленької шестерні, зубчики виделки зникли, а на їхньому місці з’явилися зубчики ключа, – Я поверну, обіцяю.

Роман вставив ключ-виделку в замок і провернув, після чого почулося гучне «клац». Чоловік прочинив масивні двері, за якими ховалася доріжка, викладена сірою цеглою, а обабіч дороги росли різноманітні квіти: троянди, лілії, мімози, кульбаби й багато чого ще! Артему трохи відлягло від серця. Проте, Роман не поспішав йти вперед, підозріло оглядаючи сад.

– Щось не так? – поцікавився Лім Фроль.

Роман мовчки підкотив лівий рукав свого подряпаного пальта і глянув на годинник, після чого знову підозріло зиркнув на сад, а вже тоді відповів:

– З одного боку, залишилося зовсім трохи, і ми зможемо безпечно пройти доріжкою, з іншого, я абсолютно впевнений, що Смертко саме зараз вигадує нам нові проблеми. Хммм…ні! Все ж ходімо! Я певен, що все буде гаразд. Не хочу давати тому тюхтієві жодного шансу.

З цими словами Роман впевнено рушив вперед, за ним Артем, і останнім Фроль, завбачливо зачиняючи двері. Роман йшов швидко, а тому і компанії доводилося рухатися відповідно. Тільки й чутно було цокіт черевиків по цеглині. Озирнувшись на всі боки, і впевнившись, що ніякої загрози не намічається, батько Артема запитав:

– І все-таки, пане Фроль, яким чином Ви сюди проникли?

– То неймовірно просто! – оживився професор, – Я чудово знав, куди Ви будете тримати шлях після своєї неймовірної подорожі, тому вирішив, що і сам маю відплатити Вам за чудову послугу, і відправився слідом. Відправився, зрозуміло, потайки, бо знав, що так Ви мене з собою не візьмете. Сподівався нагнати Вас уже в кімнаті Артема, але запізнився. Кімната виявилася порожньою, а тоді мені в око впала дуже підозріла іграшкова модель будиночку, і я…

– Ви там ногами не дуже совали? – обірвав його Роман, і як на смак Артема, доволі грубо.

– Перепрошую? – не зрозумів професор.

– Ногами по килиму не дуже совали? – ще раз спитав Роман, поглядаючи на годинник.

– Е-е-е-е, та ні…а що? – зовсім збитий з пантелику спитав Фроль.

– Добре, – кивнув Роман, – то нічого. Я перепрошую, пане Фроль, продовжуйте.

– Е-е-е-е…так. Ну ось я і шмигнув в той будиночок, помітив відкритий люк і спустився. Там мені зустрівся лепрекон. Гай його звали, здається. Він мене пропустив. Добрий чолов’яга!

– Тобто як, пропустив? – здивовано спитав Роман, різко зупиняючись. Артем знову «цьомкнувся» носом з його рюкзаком, – Просто пустив вперед, навіть не спробувавши зупинити? Пустив не зважаючи на щипунців-лоскотунів?

– А, так! Я йому допоміг! – радісно загомонів Фроль, – Повернув йому його золото!

– ЩО?! – викрикнув Роман, викочуючи очі. Фроль зойкнув, закрився кейсом і відступив на крок.

– Ну-у-у-у, я-я-я-к, що? – затинаючись заговорив Фроль, – Я ж ото згад-д-д-дав ту кумедну і-і-і-сторію, яку Ви мені розп-п-повідали. Я і з-з-з-робив так само. Д-д-д-два кроки від стільця, а т-т-т-оді один вбік, с-с-стукнути по верхівці. Це с-с-спрацювало! Ч-ч-ч-ч-астина зземлі в-в-в-ідвалилася, і звідти в-в-в-випав мішок. Гай о-о-о-дразу його впізнав. С-с-с-казав, що то його золото! З-з-зрадів, відчинив м-м-мені двері, п-п-приспав всіх лоскотунів і я п-п-п-обіг, ледве в-в-встигнувши на потяг!

– Краще б Ви не встигли, – процідив крізь зуби Роман, – старий Ви…

– Тату! – вигукнув Артем і смикнув батька за поділ пальто.

– Ох… – зітхнув батько, заспокоївшись, – Добре, Фроль, пробачте. Але дійсно не варто було повертати Гайові золото. Стільки лиха він з ним наробив, і хтозна скільки ще наробить.

– Я ж не знав – сумно сказав професор, потупивши очі, – Пробачте, я дійсно старий дурень. Наче сам не знав, що таке лепрекони! Лишенько, та Ви ж допомогли спіймати мені декількох! Ох, горе мені горе…