Глава 6

– Облізлий. Смердючий. Пацюк – чітко і з належними паузами промовив Роман, навіть не здивувавшись появі Смертко, на відміну від появи Фроля. Артем подумав, що якби сказав подібне при бабусі, тоді б точно отримав прочуханки.

Професор Микола Войтич-Смертко стояв у дверях вагону в тому самому капелюшку, але замість теплої куртки мав на собі білу сорочку і чорну жилетку, а за спиною виднілися паперові крила з дерев’яними кілочками.

– Багацько минуло з останньої зустрічі, Романе – спокійно, як і завжди, відповів Смертко, – Цілих чотири роки. Був радий дізнатися, що ти живий і здоровий, хоч це мене і якщо чесно, дуже здивувало. Проте, я надзвичайно радий, бо це означає, що ти нарешті зможеш повідати мені рецепт.

– Нічого йому не кажіть! – боязко, хоч і максимально мужньо, пискнув професор Фроль, прикриваючись своїм кейсом.

– Наче я збирався – гордовито пирхнув Роман.

– Боюся, що у вас, друзі мої, не має іншого виходу – промовив Смертко. Професор-шахрай був настільки спокійний, що навіть не кліпав. Принаймні, так здавалося Артему.

– Ну і що ти зробиш? – поцікавився Роман, – В моїй печері велетенський кальмар-вбивця не поміститься, вибачай.

– А мені він і не потрібен – відповів Смертко.

Після цих слів вікна вагону зі страшним дзенькотом порозліталися, і всередину, крізь розбите скло, застрибнуло з десяток брудних волохатих створінь, які через низький зріст нагадували гоблінів, тільки були не зеленими, а радше сірими. Мали вони перетинчасті довгі пальці з такими ж довгими пазурами і гострий ряд постійно клацающих зубів. І бруд…їхня шерсть була повністю вкрита брудом.

– Ха! – лише зневажливо вигукнув Роман, не ворухнувшись, – В тебе навіть не вистачило мізків вигадати щось своє! Замазур пазуристих ти вкрав у французького шахрая Луї Луруа, а конструкцію крил у англійського винахідника сера Джорджа Сімонса.

– Не зовсім Луруа і шахрай… – дуже тихенько, майже пошепки, промовив професор Фроль, – скоріше містифікатор.

– Помовчіть трохи, професоре, будь ласка – процідив Роман.

– С крилами не так все просто – відповів Смертко, – Крила сера Сімонса не змогли б подолати таку відстань, і так швидко наздогнати потяг.

– Це нічого не змінює – стояв на своєму Роман, а тоді повернувся до Артема і сказав, – Кинь-но мені свою рушницю, синку!

Артем довго думати не став, зняв рушницю, і кинув її через голову професора Фроля, який коротко верескнув. Батько вправним рухом зловив зброю, міцно обхопив обома руками, притис до плеча, добряче прицілився і вистрілив червоною соковитою полуницею одразу поміж очей одному із замазур. Той страшно заверещав, розмахуючи лапами і розкидаючи навкруги бруд, а тоді раптом почав покриватися чимось зеленим (Артему знадобилася лише мить аби зрозуміти, що то було свіже зелене листя), і перетворився на рослину, яка чіплялася корінням за червоний килим вагону. Щось в ньому було від фікуса. І все це відбулося надзвичайно швидко! Всі присутні остовпіли, здивовано поглядаючи на Романа. Останній був страшенно собою задоволений, на його обличчя знову повернулася самовдоволена посмішка. Войтич-Смертко одразу втратив те своє вдаване самовладання, побагровів, і викрикнув:

– Взяти їх!

Замазури як один кинулися в сторону компанії. Батько Артема не розгубився, знову приклав рушницю до плеча і відновив стрільбу. Стріляв він надзвичайно влучно, кожна полуничка потрапляла точно в ціль, жодна не пролітала повз брудних чудовиськ. Один за одним чудовиська перетворювалися на рослини, і незабаром вагон став схожим на імпровізований сад, блокуючи дорогу іншим замазурам. Користуючись паузою, поки чудовиська відривали листя й гілки від своїх колишніх товаришів, повільно продираючись вперед, Роман скинув рюкзак і ногою штовхнув його до Артема.

– Артем, знайди там довгу чорну палицю з червоною кнопкою, хутчіш! – вигукнув батько, стріляючи по замазурам, які встигли продратися вперед.

Артем покірно розкрив рюкзак, перериваючи увесь мотлох, який там був: маленькі чорні коробочки, шестерні, руку від робота-прислуги, клітку з маленьким волохатим павучком (мабуть, батько готував заміну Фредді), набір для догляду за бородою, пачку крекерів…аж ось воно! Артем дістав довгу чорну палицю з червоною кнопкою і гукнув до батька:

– Знайшов!

– Кидай мені! – крикнув у відповідь батько, – А я кину тобі рушницю!

– Кидаю! – крикнув Артем.

Батько, не озираючись, простягнув ліву руку і впіймав палицю, немов вона сама, на якомусь магніті, припливла до його долоні! Та часу дивуватись спритності Романа не лишалося, бо чоловік, так само не озираючись, кинув рушницю в сторону Артема. Хлопчик, варто зазначити, також зловив зброю на льоту, хоч і менш зграбно від батька. Артем одразу приклав рушницю до плеча і почав стріляти в замазур, як колись робив з голубами. Стріляв він не так вправно як Роман, час від часу промахуючись, але і цього було достатньо. Навіть професор Лім Фроль встиг вдарити одне з чудовиськ своїм кейсом. І тільки-но Артем подумав, що зараз уся полуниця скінчиться, як батько натиснув кнопку на палиці. З неї одразу полився вогняний струмінь яскраво-помаранчевого кольору, пропалюючи чималу діру в підлозі. Артем зрозумів намір батька, і від цього йому стало трохи лячно, але іншого виходу не було. Роман схопився обома руками за палицю, і почав просувати струмінь вліво, останній пропалював стіни потягу, залишаючи за собою той самий яскраво-помаранчевий слід. Тоді провів палицю до самої стелі, змістив вправо, і, нарешті, повернувся до першої позиції посередині підлоги. Як порізати консервовану банку особливо гострим ножем, тільки з середини! Вагон, в місці порізу, від’єднався, а сам потяг, з іншою половинкою вагону, помчав вперед, залишаючи Войтича-Смертко і його замазур у відрубаній частині. У вагон одразу увірвався крижаний протяг. Компанія мовчки дивилася, як інша частина потягу залишається далеко позаду. Артем навіть полегшено зітхнув, але, як виявилося, зарано – Войтич-Смертко вирвався крізь рослини, які колись були замазурами пазуристими, відштовхнувся ногами від краю порізаного вагону, і одним різким рухом розпустив крила, ловлячи плин вітру, загрозливо швидко наближаючись.