Глава 5

Вони стояли посеред величезної кам’яної печери. Батько підняв ліхтарик і хлопчик побачив попереду глибокий рів, який розділяв печеру на дві частини. Перше що спасти на думку Артему - це річка, але підійшовши ближче побачив внизу обережно викладені колії. Згадавши слова батька, він спитав:

– Ти щось казав про потяг?

– Ага! Впевнений, ти будеш вражений – відповів задоволено батько, – Просто чекай.

Чекати, як виявилося, довелося недовго. Доволі скоро Артем почув характерне «Тутуууу», побачив світло, яке стрімко наближалося, і гучний стукіт металевих коліс об металеві колії. Потяг стрімко наближався, і от він вже на великій швидкості долітає до них, різко гальмує, висікаючи іскри й, нарешті, зупиняється. Артем дивився на потяг, міркуючи над тим, звідки він взагалі взявся тут під будинком, і як ніхто з мешканців ніколи його не чув, проте одразу про все забув, коли зрозумів, що це не просто потяг, а… Ну що, зрозуміли? Приголомшливо, правда? Все правильно, то дійсно був його іграшковий потяг, що зник за день до цього. Тільки тепер, що правда, потяг став трохи більшим ніж був раніше, а тому під ліжком йому тепер точно забракне місця.

– Це ж міг іграшковий потяг! – вигукнув Артем.

– Ото ж бо й воно! – радісно підтвердив Роман, – Вибач, що я його поцупив, але він був мені потрібний.

– Але як ти це зробив? – не вгавав Артем, – Він же був зовсім маленький.

– Схожий фокус, що і зі зменшеною копією будинку, – відповів Роман, – Довго пояснювати, просто повір, що це важка робота…і дуже весела!

Артем і не збирався нічого розпитувати. З самого дитинства, граючись цим потягом, він уявляв як той мчить невідомими казковими краєвидами, і завжди мріяв опинитися в середині одного з вагонів, зачудовано дивлячись у вікно. І, як йому здавалося, ця мрія мала от-от збутися, від чого серце хлопця гупало дедалі сильніше.

– Ходімо – сказав Роман, але Артем і не збирався баритися, чкурнувши поміж батька і влетівши у вагон крізь відчинені двері. Роман лише коротко реготнув і пішов слідом за сином.

Двері зачинилися і поїзд рушив, але не так, як то буває зазвичай, коли вони поволі набирають швидкість, дратуючи тим самим нетерплячих шукачів пригод. Ні, цей потяг рвонув з місця одразу на повній швидкості, від чого Артем з тихим зойком повалився на одне з численних шкіряних сидінь. Батько присів поруч.

– Наразі твій потяг везе нас безпосередньо до сховища – проговорив батько, геть не звертаючи уваги на те, що їдуть вони з такою швидкістю, що Артем навіть не міг відірвати тіло від крісла, – Але й там не все так просто. Перед сховищем нас чекатиме садиба, де ростуть квіти які, ну…я вже казав, що тут можуть зжерти. А після садиби…нам доведеться розповідати цікавих історій, проте ми впораємося.

– Добре – відповів Артем. Коли він почув про те, що попереду їх знову чекатимуть неприємності, задоволення від поїздки на власному збільшеному потягу раптово зникло.

Проте доволі скоро печера закінчилася і вони виїхали на зелену галявину під чистим синім небом. Галявину освічувало гаряче сонце в зеніті. Артем знову змінив поганий настрій на зачудування. Хлопчик роздивлявся галявину, притуливши долоні до скла, думаючи над тим, звідки посеред печери, яка знаходилася під їхнім будинком, могла взятися галявина.

– Де це ми? – спитав Артем, повертаючись до батька.

– В акваріумі – спокійно відповів Роман, задоволено відкидаючись на спинку крісла, заклавши руки за голову і закинувши одну ногу на іншу.

– В акваріумі? – здивовано перепитав Артем. Хоча здавалося, чи варто дивуватися бодай чому в цьому божевільному світі?

– Угу – відповів Роман і ствердно кивнув, – Небо, яке ти бачиш, то насправді не небо. Це лишень верхівка від акваріума. А сонце, то не сонце, а потужна лампа, яка на нас наразі світить. Галявинка, то просто трава, якої я накидав в акваріум. Сам акваріум стоїть посеред кімнати на столі, яка починається одразу за тунелем. Коли ми виїжджали з тунелю, то стали досить малими для того, аби проїхати через акваріум. Я зробив це для того, аби кожен «розумник», який вирішить пройти коліями вперед, а потяг реагує тільки на мою присутність і приїжджає тільки до мене, потрапив просто до малесенької кімнати, де не знаходиться геть нічого окрім стола з акваріумом і лампою.

– А якщо акваріум розіб’ють? – резонно підмітив Артем.

– Не розіб’ють – похитав головою Роман, – акваріум виконаний з надзвичайно міцного скла. Його навіть неможливо звалити, бо він приклеєний за допомогою клею, який астронавти збирають в космосі на зірках Нескінченої Темної Вічності, тому відідрати його не зможе ніхто.

Все видавалося доволі логічним, але в той самий час не містило логіки взагалі. Хлопчик вирішив повністю довіритися генію батька. Здавалося, що його план цілковито продуманий, і все йде згідно з ним. Роман сидів у своєму кріслі з абсолютно спокійним виразом обличчя, впевнений у своєму плані, а також в тому, що ніхто цей план не зможе порушити. Хіба що окрім старого худенького чоловіка з сизою цапиною борідкою і довгими вусами, який був одягнений в дешевий чорний костюм в білу смужку. Чоловік зайшов до їхнього вагону через задні двері, тримаючи в руках шкіряний кейс.