Глава 4

Артем різко зупинився, ледь не втративши рівновагу. В голові паморочилося. Хлопчик розплющив очі й побачив, що стоїть посеред коридору першого поверху, а запах цвілі тільки посилився. У себе під ногами Артем побачив дерев’яний люк з круглою залізною ручкою, якого зроду там не було.

– Не так важко, як здавалося, еге ж? – спитав батько, який хтозна коли встиг матеріалізуватися по праве плече від Артема.

– Ага, – підтвердив хлопчик, – тільки в голові трохи паморочиться.

– За це не хвилюйся – відповів Роман, попорпався в кишені пальто, дістав білу баночку і простягнув синові, – Ось, тримай.

– Що це? – спитав Артем, беручи баночку.

– Мої ліки проти нудоти, – відповів Роман, – На основі екстракту рослини, якій ніколи не буває сумно. В неї ще нема назви, бо я сам її відкрив. А іще там трохи шоколаду, тому можеш сміливо закидати до рота.

– А чому тій рослині ніколи не буває сумно? – поцікавився хлопчик, з’їдаючи одну пігулку. Вони й дійсно смакували шоколадом.

– Тому що її ніколи не нудить – відповів батько.

Артем заглянув за спину й остовпів. За вхідними дверима, які зазвичай вели на двір, хлопчик побачив власну кімнату, тільки збільшену в тисячу разів. Тепер він розумів, як почувають себе комашки. Вони з батьком стояли в будиночку, який у свою чергу стояв на підлозі його кімнати, тільки тепер вони були надзвичайно малі.

– Оттакої… – пробуркотів Артем.

– А ти думав! – знову не без гордості за самого себе промовив батько, – Тут ти й не таке побачиш. Ну, добре, досить даремно витрачати час.

Роман підійшов до люка, присів, схопився за залізне кільце і потяг на себе, перехопив дерев’яну кришку обома руками й перекинув на іншу сторону. Кришка впала з добрячим лязкотом, здіймаючи пилюку. Глянувши вниз, Артем побачив дерев’яну драбину, кінець якої зникав в суцільній темряві. Хлопчикові знову стало лячно.

– Я перший, а ти рушай слідом – сказав Роман, підійшов до драбини та поставив ногу на першу сходинку, – Там я тебе з деяким познайомлю. Цікавий старигань.

А тоді додав сам до себе, розпочавши спуск:

– Сподіваюся, що він мене пам’ятає.

Артем постояв трохи в нерішучості, останній раз поглянув на свою супервелику кімнату, поправив рушницю на плечі, і рушив слідом за батьком. Хлопчик обережно перебирав ногами, уважно намацуючи кожну сходинку.

– Все нормально, сину? – долинув голос батька.

– Так – відповів Артем. Голос Романа і дійсно трохи заспокоював.

Нарешті вони спустилися. Не дивлячись на темряву, Артему не склало зусиль здогадатися, що вони знаходяться посеред земляного тунелю. Хлопчик глянув вверх на відкритий люк, крізь який він бачив дерев’яну стелю будинку. Йому раптово захотілося назад.

– Ходімо – промовив батько, відволікаючи хлопчика від думок.

Вони йшли ледь не навпомацки. Артем час від часу чіплявся за край батькового пальта, аби не втратити орієнтир. Згодом попереду замаячило світло.

– Досі горить – задоволено сказав батько, – Значить, що він на місці…я, принаймні, на це сподіваюся.

З кожним наступним кроком ставало все світліше, а обриси навколо виразнішими. А далі, Артему знадобилося не більше двадцяти кроків, аби розгледіти старого, дуже худого чоловіка з надзвичайно довгою рудою бородою. Старигань, вдягнутий в білу майку і чорні штани, дрімав сидячи на стільці, підпираючи спинкою масивні дерев’яні двері. Поряд з ним на землі стояв каганець, який освітлював коридор. Старигань спав опустивши голову на плече.

– От негідник – промовив батько, коли вони підійшли достатньо близько, аби Артем міг розгледіти окремі сиві волосинки в рудій бороді стариганя, – Спить за робочим місцем. Гей, прокидайся.

Останні слова батька не дали жодного ефекту, бо старигань продовжував мирно посапувати. Батько не став повторювати, вдаривши носаком свого черевика по капцях стариганя. Останній перелякано зойкнув і різко підскочив, кумедно трусячи довжелезною бородою.

– Нарешті – сказав батько.

Старигань втупив заспані червоні очі, довго розглядаючи Романа і щось собі пригадуючи, а тоді невпевнено запитав:

– Хазяїн?

– Я ж казав так мене не називати – закотив очі Роман, – Привіт, Гай. Давно ми не бачилися.

– Це точно… – тихо пробубонів Гай, ніяк не бажаючи відійти від шоку.

– Ну, чого стоїш? Відчиняй двері – сказав Роман, – Пробач, я б і довше побалакав, але наразі в мене справи, які не терплять відкладань.

Старий бородатий чоловік на ім’я Гай навіть не поворухнувся. Він продовжував тупо вдивлятися в Романа, щось собі міркуючи й беззвучно ворушачи губами. Та поки Артем думав над тим, що ж не так з цим старим, очі Гая раптово звузилися в якійсь підозрі, як іноді робила Марфа, коли дивилася на Артема. Так промайнула чергова хвилина, коли Гай нарешті промовив, скрививши гнівно сухі губи: